Сад Часу дихав у темряві. Дерева, що тягнулися до неба, здавалися велетенськими силуетами, що погойдувалися у ритмі невидимих потоків часу. Їхнє листя виблискувало сріблястим світлом, немов відбиваючи відгомін подій, що вже минули або ще не настали. Проте серед цього природного плину існувало місце, де гармонія була зруйнована.
Емірен ішов вузькою стежкою, тримаючи руку на руків’ї меча. Після зустрічі з тінню він не дозволяв собі жодної неуважності. Щось прокинулося у Саду. Щось небезпечне.
Його кроки майже не чути. М’який ґрунт поглинав звук, а вітер ніс лише далекі шепоти листя. Але навіть у цій тиші він відчував, що не сам.
Він зупинився.
Перед ним стежка розходилася на дві частини. Ліва дорога вела вглиб Саду, де дерева росли щільніше, сплітаючи свої гілки у склепіння, під яким не проникало світло. Права дорога спускалася вниз, до коріння Дерева Часу, до місця, куди ніхто не смів заходити.
Його рука стиснула руків’я меча. Вибір не здавався простим.
Минуле пам’ятало все.
Тіні минулих Творців блукали між корінням, відлунюючи у розбитих часових відгалуженнях. Їхні голоси були майже нечутні, але кожен крок Емірена змушував їх шепотіти голосніше.
— Ти йдеш не туди… — прошепотів перший голос, схожий на шелест осіннього листя.
— Ти прийшов запізно… — інший голос, теплий, але сповнений гіркоти.
Емірен не зупинився.
Коріння Дерева Часу було схоже на лабіринт. Величезні, вузлуваті переплетення древньої деревини тяглися вглиб землі, утворюючи тунелі та проходи. Десь тут, під поверхнею, билася сама суть часу.
Він знав, що Тінь знову прийде.
І вона прийшла.
Відлуння її присутності відчувалося ще до того, як він її побачив. Темрява згущувалася, створюючи напружене очікування. І тоді, серед коріння, вона з’явилася – постать без чітких обрисів, що коливалася, як дим у безвітряній кімнаті.
— Час не терпить порожнечі, — прошелестіла вона.
Емірен стиснув меч, його лезо ледь вловлювало відсвіт срібного світла Саду.
— Хто ти?
Тінь не відповіла. Але цього разу вона не стояла на місці. Вона рушила вперед, наближаючись до нього.
Коли вона доторкнулася до землі, коріння почало змінюватися. Воно темніло, вкривалося тріщинами, іскрилося темною енергією, яка розповзалася, ніби зараження.
Емірен не чекав.
Він вихопив меч і зробив ривок уперед.
Лезо пройшло крізь тінь, але замість того, щоб розрізати її, воно зупинилося, наче натрапило на щось тверде. Від зіткнення розлетілися іскри часу – срібні уламки, які закрутилися у повітрі та розчинилися.
Тінь відступила.
— Ти не зможеш мене знищити, — прошепотіла вона.
Емірен зціпив зуби.
— Тоді я знайду спосіб.
Тінь нахилила голову, наче вивчаючи його. Потім повільно підняла руку, і з-під землі піднялися нові гілки – темні, покручені, вкриті вогнем, що не горів, а лише спалював саму тканину реальності.
Коріння реагувало.
Емірен відчув, як земля під ногами здригається, як саме Дерево Часу намагається боротися з чужорідною присутністю. Але щось було не так. Ці гілки… вони були частиною Саду. Вони не прийшли ззовні.
— Ти хочеш зрозуміти? — запитала Тінь.
Емірен не відповів.
— Дивися.
Світ розірвався.
Він знову був у минулому.
Але цього разу картина була іншою.
Перед ним стояв хтось. Високий чоловік у сріблястих шатах, з очима, що сяяли тим самим світлом, яке він бачив у листі дерев. Його обличчя було спокійним, але погляд – сповнений тяжкої рішучості.
— Ми зробили помилку, — сказав він.
Його голос віддавався луною в просторі, повторюючись безліч разів.
— Час не терпить порожнечі.
І тоді все почало руйнуватися.
Світло зникало, міста розсипалися, наче пил. Самі гілки часу ламалися під тиском власної ваги.
Емірен зрозумів.
Це не просто вторгнення. Це була спроба виправити щось.
Або знищити те, що не можна було врятувати.
Він відкрив очі.
Тінь зникла.
Але її слова залишилися з ним.
Коріння Часу більше не мало того сталого і незайманого вигляду, яке він бачив раніше. Тепер воно було чимось живим, щось змінювалося, пульсувало, ніби всередині нього відбувався безперервний процес трансформації. Це не було простим сплетенням гілок, що вели до відомих пунктів, а складною мережею, де кожне коріння розгалужувалося у нові шляхи, які, здавалось, не мали кінця, і водночас не мали ясної мети. Вони вели у непізнане, в місця, де навіть саме поняття часу ставало відносним, де існувала лише прихована суть, що перебувала поза його досяжністю. Шляхи, які він ще не міг зрозуміти, але вже відчував їх на своєму шляху.
Емірен стояв у тіні величезної деревоподібної структури, що була як частина самого Саду, і спостерігав, як коріння тягнеться крізь землю, прокладаючи невидимі канали між реальностями. Їхній вигляд був далеким від звичних форм. Тепер вони нагадували схожі на спіралі, що крутяться в нескінченні цикли, що здавались не лише засобом передачі енергії, а й самим втіленням незвіданого, що перебувало за межами звичайного сприйняття.
Вітри, що пронеслися через ці корені, принесли з собою не лише запах землі та вологи, але й нешвидкі й важкі тіні, що наче впливали на саму суть реальності. Вони обвивалися навколо дерева, проникаючи в найтемніші куточки його суті. Щоразу, коли Емірен намагався зрозуміти, куди веде кожне розгалуження, йому здавалося, що саме час дає йому нове випробування, новий крок у темряві. І хоча коріння здавались символом стабільності, він знав, що воно є лише відображенням змін, які переживав увесь Сад.
Витерши піт з чола, Емірен підняв голову. Його погляд був твердим, але в його очах можна було побачити непереборне сумнівне світло — відбиток того, що ще було попереду. Мережа коренів, яка до цього часу здавалась йому основою існуючого, тепер виглядала невизначеною, рухомою, в якій нічого не можна було передбачити. Сумніви й тривога вперлися в його серце, але він не відводив погляду від цього незвичного видіння. Всі зміни в Часі були лише початком, і він відчував це як своєрідну мить прориву. Мить, яка вимагала від нього більше, ніж просто розуміння. Вона вимагала дії.
Він знала, що цей момент був лише першою іскрою в великій спалаху. Це був лише початок того, що на нього чекає. І хоча тепер все виглядало як нескінченна низка можливих шляхів, жоден із них не був визначений. Час розсипався навколо нього, переплітаючись і змикаючись в невизначені лабіринти, але у цій невизначеності була справжня сила, яку йому ще належало зрозуміти. Це була сила, яка рухала усім, і він був її частиною, навіть якщо його свідомість ще не могла осягнути повністю її масштаби.
Його погляд став гострішим, рішучішим. Він знав, що перед ним стоїть завдання, якого він не міг уникнути. Він не був просто свідком того, що відбувалося — він був його частиною. Це не було лише дослідженням або випробуванням, це була битва за те, щоб зберегти сутність самого часу, його течію, те, що становить основу цієї реальності. І навіть якщо він не міг повністю зрозуміти, що означають ці зміни, він відчував, що для того, щоб зупинити зникнення цієї стабільності, йому необхідно буде втрутитися на всіх рівнях — від зовнішнього світу до найглибших, прихованих його шарів.
І хоча він розумів, що майбутнє у ці моменти було туманним і непередбачуваним, він відчував глибоке, незламне переконання: все, що він робив, і весь шлях, який він пройшов до цього моменту, були лише підготовкою до того, що повинно було статися далі. Тепер було не час для сумнівів. Його розум був чітким, а серце віддане справі, яка стояла перед ним.
Він зробив перший крок вперед, а потім другий. І з кожним його рухом коріння, яке спліталося навколо нього, починало світитися. Це був початок нового циклу, початок великих змін. Часові потоки знову знаходили своє місце в тканині реальності, і хоча вони були іншими, вони не переставали бути важливими. І так, Емірен знала одне: все тільки починалося.