Антем стояв на вершечку пагорба, вдивляючись у далечінь. Там, за горизонтом, піднісся старий годинниковий механізм — вежа, що пробивала небо своїми шпилями. Її дзвони чули всі, і кожен удар нагадував про порядок і дисципліну, які тримали цей світ у залізних лещатах.
Годинникова вежа стояла, мов мовчазний суддя, її тінь простягалася на всю долину, ніби намагаючись охопити собою весь світ. Вона була не просто механізмом — вежа дихала, жила, шепотіла на вітрі свої таємниці. Її зубчасті колеса крутилися з досконалою точністю, а маятник ритмічно відраховував удари, що здавалися серцебиттям не лише вежі, а й самої реальності.
Люди вірили, що годинникова вежа — це центр усього. Вона не лише вимірювала час, а й тримала саму тканину буття. Старі легенди розповідали, що той, хто зможе спинити маятник, зможе змінити світ. Але це завжди звучало як казка, яку розповідали, щоб вгамувати дитячий страх перед незвіданим.
Антем, сховавшись у тіні старого дуба на пагорбі, уважно дивився на вежу. Він притиснув до грудей стару кулю — незрозумілий артефакт, знайдений серед уламків у покинутій шахті. Поверхня кулі була вкритою символами, які здавалося, самі змінювалися, коли на них падав місячний промінь.
Сон снився йому знову цієї ночі. У ньому час ламався, розсипався, як пісок між пальцями. Вежа руйнувалася, а її маятник зависав у повітрі, розбиваючись на тисячі дзеркальних осколків. Тиша, що приходила після цього, була настільки абсолютною, що Антем прокидався, задихаючись.
— Ти знову тут, Антеме, — голос, мов відлуння, вирвав його з роздумів.
Антем різко обернувся. Назар стояв неподалік, спираючись на меч, що виблискував у світлі призахідного сонця. Його погляд був різким, але в ньому не було ворожості, лише стримана цікавість.
— Чого ти шукаєш у цій вежі? — запитав Назар, повільно підходячи ближче. — Ми всі живемо за її ритмом, як і повинні. Ти не перший, хто ставить питання, але це не змінює нічого.
Антем сховав кулю до кишені плаща, відчуваючи, як її вагомість немовби тягне його вниз.
— А якщо це не просто механізм? — запитав він тихо. — А якщо ми всі лише його частини?
Назар на мить замовк, ніби зважував слова друга.
— Механізм працює, Антеме, — сказав він. — І ми працюємо разом із ним. Це і є життя.
Антем відійшов убік, дивлячись, як маятник вежі відбиває нескінченний ритм. Але щось у його русі здалося йому дивним — маятник рухався швидше, ніж зазвичай, і звук його ударів набув глухого, тривожного відтінку.
— А що, як механізм зламається? — прошепотів він.
Назар посміхнувся.
— Вежа не зламається. Вона — вічна.
Але слова Назара не могли заспокоїти бурхливий шторм у душі Антема. Він бачив у снах, як вічне розсипається, як руйнуються тіло і дух, коли правда проривається крізь тріщини.
Коли вони спускалися з пагорба, небо стало криваво-червоним. Ліс за спиною вежі затремтів, ніби в передчутті. Вітри здавалося шепотіли слова, які ніхто з них не міг розібрати.
— Ми не можемо змінити цей світ, — сказав Назар. — Але ми можемо жити в ньому.
Антем нічого не відповів. У його свідомості вже сформувалося переконання: світ у брехні не вартий існування.
А у вежі, у її найвищому рівні, щось почало змінюватися. Механізми скреготали, зубчасті колеса сповільнювали свій рух, а маятник зависав на мить, перш ніж рухатися далі. Але тепер удари його серця віддавалися у далекі світи, збурюючи щось древнє та небезпечне.