Вежа здіймалася над горизонтом, мов дзеркало, яке вловлювало кожен промінь світла. Її поверхня не мала жодних видимих входів, лише бездоганно гладкий метал, що відбивав світ довкола. Здавалося, ніби вона не була побудована, а виросла з самого ґрунту.
Антем зупинився на краю поля, перед підніжжям споруди. Група, що йшла за ним, теж завмерла.
— Що це за місце? — запитала молода жінка.
— Можливо, відповідь, яку ми шукаємо, — відповів Антем, вдивляючись у холодну поверхню.
Карен обійшов вежу, досліджуючи її.
— Жодних дверей, — сказав він, постукуючи по металу. — Як ми зайдемо?
— Ми знайдемо спосіб, — впевнено сказав Антем.
Ключ до входу
Антем витягнув артефакт, який тепер лежав у його кишені. Він здригнувся в його руках, ніби реагуючи на присутність вежі. На його поверхні знову з’явилися символи, які швидко змінювалися.
— Що він показує? — запитала жінка.
Антем вдивлявся в артефакт, намагаючись зрозуміти. Символи утворили знайомий малюнок: це була не просто вежа, а маятник — ключовий механізм системи.
— Вежа — це новий центр системи, — сказав Антем. — Вона не знищена. Вона перебудувалася.
— Ти хочеш сказати, що все це було марно? — Карен насупився.
— Ні, — відповів Антем, стискаючи артефакт. — Це інший рівень. Ми майже дійшли до суті.
Антем підійшов ближче до вежі й торкнувся артефактом її поверхні. Метал засяяв і почав розпливатися, утворюючи прохід.
— Це воно, — сказав він. — Готові?
Ніхто не відповів, але їхній погляд був достатньо красномовним. Вони не мали іншого вибору, крім як іти далі.
Вхід до вежі
Вони увійшли всередину, і світ навколо змінився. Приміщення нагадувало безкінечний лабіринт зі скла й світла. Дзеркальні стіни відображали їхні обличчя, але з кожним кроком ці відображення змінювалися: ставали старішими, молодшими, з’являлися й зникали інші версії самих себе.
— Що це таке? — запитав Карен, зупинившись перед одним із відображень, яке показувало його юним.
— Це ми, — відповіла жінка. — Або те, що система хоче, щоб ми побачили.
Антем дивився на своє відображення. Воно було іншим: очі світилися холодним синім світлом, а замість серця виднілося щось схоже на механізм.
— Це — спроба нас заплутати, — сказав він.
— А якщо це правда? — запитав Карен. — Що, якщо ми — лише частини цієї машини?
— Навіть якщо це так, — сказав Антем, — ми вирішуємо, ким бути.
Механізм істини
Пройшовши лабіринт, вони опинилися в центрі вежі. Там стояв механізм, схожий на маятник, але тепер він був нерухомим. Його масивні шестерні і дзеркальні поверхні виглядали ніби за межами часу.
Антем підійшов до нього і зупинився.
— Це і є серце системи, — сказав він.
— Що ти будеш робити? — запитала жінка.
Антем витягнув артефакт, і його світло стало сліпучим.
— Зруйнувати це назавжди, — сказав він.
Він наблизив артефакт до маятника, і той знову почав рухатися. Але цього разу він не хитався, а обертався навколо власної осі, змінюючи простір довкола. Їхній світ почав руйнуватися: дзеркала тріскалися, світло мерехтіло, але з уламків темряви почало народжуватися щось нове.
— Ти впевнений у цьому? — запитав Карен.
— Ні, — відповів Антем. — Але інший вибір — це залишитися рабами.
Він натиснув на артефакт, і світ вибухнув яскравим світлом.