Меланія відчула, як місто її думок і почуттів перетворюється на вихор, коли вона вступила у фортецю. Її кроки лунали відлунням, кожен звук став важким, як удар серця, що відлунює в нескінченності. Вогняні стіни фортеці здавалися живими, пульсуючи теплом, що відчувалося в кожній клітині її тіла, але цей вогонь був не просто фізичним. Це був вогонь істин, спалених часів і безмежних можливостей, що несли в собі як руйнування, так і створення.
Тут усе змінювалося. І стіни, і сама атмосфера давали відчуття, що кожен рух, кожен вибір, зроблений зараз, ставав частиною чогось більшого — невидимої машини, яка керувала усіма світи. Вона відчула це, ніби вже була частиною цієї машини, частиною магії, яка перепліталася з її сутністю.
Перед нею височіла величезна зала, що нагадувала храм часу. Її стіни були вкриті таємничими знаками, що переливались золотом і сірим, відбиваючи вогняні блиски, що падали з невидимих джерел. Це було місце, де найглибші таємниці Всесвіту стикаються з реальністю. І тут, на самому порозі цього святилища, її чекав новий виклик.
“Ти прийшла до мене”, — сказав голос, що був водночас і людським, і позачасовим, мов би він належав до самого простору, що існує між вимірами. Це був голос, якого вона не могла б забути, навіть якби захотіла. Це був голос її внутрішнього Я, того, що чекало в найглибших куточках її душі.
“Я готова”, — відповіла вона. Її голос звучав твердо, хоча в душі знову спалахнула хвиля тривоги. Вона вже не була тією, ким була раніше, але все ще стояла на порозі незвіданого.
“Ти не можеш знати, чи готова ти. Та це не має значення. Час, що існує поза твоїм розумінням, чекає на твій крок. Якщо ти готова зустрітися з ним, то вперед.”
І тут, раптово, у повітрі з’явилася фігура, оточена блискучими потоками світла. Це був чоловік — його риси були немов віддзеркаленням її власної сутності. Він тримав у руках руків’я меча, що випромінювало тепле світло.
“Це — Вогонь Безмежності”, — сказав він. “Цей меч не просто твій союзник. Він є твоя спокуса і твоє покарання. Його сила в тому, що вона може розірвати реальність, змінити все, що ти знаєш. Але з кожним ударом ти не тільки змінюєш світ. Ти змінюєш себе.”
Меланія розглянула меч, і раптом зрозуміла, що він більше, ніж просто зброя. Це був шлях до абсолютної влади. Вогонь, що полум’ям розцвів в її руках, охопив її душу, і тепер вона мала усвідомити, що кожен її крок і кожне рішення може спричинити ланцюгову реакцію, яка вразить не тільки її, а й увесь світ.
“Ти готова пройти через це?” — запитав він, його очі тепер були повні глибокої таємниці.
Відповідь, що сиділа в її серці, була ясною, хоча і сповненою ваги. “Я готова.”
“Тоді йди вперед, і нехай світ зміниться, але не забувай: іноді найбільші зміни — це ті, що ми не можемо передбачити.”
Вона зробила крок уперед, і з кожним рухом її тіло поглинало енергію Вогню Безмежності. Вогонь переплітався з її сутністю, створюючи нові реальності, змінюючи не лише те, що було навколо, але й саму її природу. Кожен удар, який вона завдала мечем, розривав тканину всесвіту, не тільки змінюючи навколишній світ, але й перероблюючи її внутрішній стан.
Вогонь, який вона не могла контролювати повністю, став її вчителем і ворогом одночасно. Але це був єдиний шлях. І цей шлях вів через темряву, через саму себе, в незвідану безодню, де не було нічого, крім її вибору.
“Ти йдеш до межі”, — почувся голос, що лунав у її свідомості. “І тільки на межі ти дізнаєшся, ким ти насправді є.”