Дорога, якою йшли Луміс і Ейлі, почала змінюватися, стаючи все більш химерною. Її поверхня переливалася, немов скло, в якому відображалися їхні обличчя, але в дещо спотвореному вигляді. У відображенні вони виглядали так, ніби знали відповіді на всі питання, але ці знання робили їх чужими.
— Це місце намагається говорити з нами, — сказала Ейлі, торкаючись блискучої поверхні. Її пальці залишили слід, схожий на розлитий світловий мазок.
— І що воно хоче сказати? — запитав Луміс, пильно вдивляючись у зображення.
Раптом під їхніми ногами з’явився новий символ — яскраве коло, яке почало світитися червоним і жовтим. Навколо розливалося тепло, і простір змінився. Тепер вони стояли в дивному саду, який був пронизаний мереживами світла.
— Дивись, — прошепотіла Ейлі, вказуючи на центр саду.
Посередині стояв фонтан, з якого замість води текли сяючі нитки. Кожна нитка переливалася кольорами і здавалася живою.
— Це… дивовижно, — сказав Луміс, не відводячи погляду.
— Це не просто фонтан, — промовила Ейлі, її голос наповнився легким трепетом. — Я відчуваю, що він реагує на нас.
Вона зробила крок вперед і простягнула руку, торкнувшись однієї з ниток. У ту ж мить її очі розширилися, і вона застигла, ніби побачила щось, чого не могла пояснити.
— Що ти бачиш? — запитав Луміс, підходячи ближче.
— Це… бажання, — прошепотіла вона. — Наші найглибші бажання.
Луміс теж торкнувся нитки, і перед його очима виникло бачення. Він побачив себе і Ейлі, але це був зовсім інший світ. Вони стояли разом у звичайному місці, без магії, без небезпек. Їхні руки були переплетені, а на обличчях — спокій і щастя.
— Це ілюзія? — запитав він, не в змозі відірвати погляд.
— Це те, чого ми прагнемо, — відповіла Ейлі, відпускаючи нитку. — Але я не впевнена, чи це справжнє.
Їхнє бачення перервала хвиля тепла, яка розлилася від фонтану. Простір навколо почав змінюватися, і сад перетворився на порожню кімнату. Її стіни були покриті дзеркалами, і в кожному з них вони бачили різні версії себе.
— Що це за місце? — тихо запитав Луміс.
— Це пастка, — сказала Ейлі, нахиляючись ближче до одного з дзеркал. — Вони хочуть, щоб ми загубилися в своїх бажаннях.
Одна з їхніх відображень у дзеркалі заговорила.
— Чого ти насправді хочеш? — запитало воно, звертаючись до Луміса.
Він відчув, як його серце пришвидшилося.
— Знати правду, — відповів він, але навіть для себе його голос прозвучав не так впевнено, як йому хотілося.
Ейлі подивилася на нього, її очі наповнилися тривогою.
— Якщо ти не впевнений у собі, це місце зможе скористатися твоїми сумнівами.
— Я впевнений, — сказав він, повертаючись до дзеркал. — І якщо вони хочуть випробувати нас, ми пройдемо це разом.
Він простягнув руку до Ейлі, і вона прийняла її, міцно тримаючись. Їхні відображення розчинилися, а дзеркала зникли, залишивши лише порожній простір.
— Це була лише частина гри, — промовила Ейлі.
— Але ми не будемо грати за їхніми правилами, — відповів Луміс.
Вони знову опинилися на дорозі, яка тепер вела до нової вежі. Але після побаченого вони знали: кожен наступний крок розкриватиме їхні найглибші страхи і бажання, і лише від них залежить, чи вони зможуть залишитися собою.