Світ розірвався.
Емірен відчув, як його тіло охоплює потік енергії, несучи вгору, у самий центр бурі, де спліталися золоті й чорні потоки часу. Простір навколо нього тріщав, немов розбите скло, і крізь ці тріщини він бачив інші можливі реальності—відлуння майбутнього, що могло б статися, але ще не настало.
Ардаліс стояв нерухомо посеред цього хаосу, ніби буря його не торкалася. Його погляд був спокійний, майже задумливий, а долоня лежала на темній корі нового дерева. Його гілки простягалися в різні боки, одні сяяли м’яким світлом, інші ж були чорними, мов попіл.
Емірен зробив крок вперед, і відчув, як простір під його ногами змінився. Кам’яна підлога більше не була цілісною—тепер вона була павутиною, нитками часу, що розходилися в різні боки, а кожен його крок змушував їх вібрувати, ніби від цього залежала рівновага всього світу.
— Це твоя остання можливість відмовитися від цього шляху, Ардалісе.
Його голос лунав у просторі, але не заглушував гулу розломів, що розширювалися навколо.
Але Ардаліс лише посміхнувся.
— Ти думаєш, що зможеш зупинити мене, Емірене? Думаєш, що можеш зруйнувати те, що вже пустило коріння?
Він провів рукою по стовбуру дерева, і з його кори виплеснувся потік світла, що сплутаними нитками потягнувся вгору, створюючи ще більше розгалужень.
Емірен відчув, як щось всередині нього здригнулося. Це дерево було не просто розколом—воно вже стало частиною самої структури часу.
— Сад не допустить цього. Він відкине цю гілку, як мертвий пагін.
Ардаліс насмішкувато похитав головою.
— Ти все ще мислиш категоріями Саду. Але що, коли Сад помиляється? Що, коли саме ми маємо визначати його межі?
Його голос став м’яким, майже співчутливим.
— Хіба ти не бачив? Хіба ти не відчув усі ці моменти, які були знищені? Ми були творцями, але насправді були лише садівниками, що підрізали гілки за чиїмось невидимим наказом. Я більше не буду слухатися.
Емірен вдихнув глибоко, намагаючись зосередитися. Він знав, що кожна секунда затримки робить це дерево сильнішим.
Він підняв руку, і простір навколо нього здригнувся.
Закони Саду ще діяли.
Незважаючи на розломи, незважаючи на нову гілку, старий порядок не був повністю знищений. Ще була можливість виправити все.
Світло зібралося в його долоні—не як зброя, а як самий принцип гармонії, закладений у тканину часу.
Але в той момент, коли він збирався завдати удару по корінню нового дерева, Ардаліс різко підняв руку.
— Не роби цього.
Його голос був спокійний, але за ним крилося щось більше—не погроза, а попередження.
— Якщо ти зруйнуєш цю гілку, ти не просто повернеш усе назад. Ти знищиш і ті варіанти майбутнього, що ще не настали.
Емірен здригнувся.
— Що ти маєш на увазі?
Ардаліс торкнувся стовбура, і перед Еміреном розгорнулася картина.
Він побачив не розломи і не руйнування.
Він побачив… можливості.
Реальності, яких не існувало. Людей, яких він ніколи не знав, але які могли б народитися. Моменти, що були викреслені ще до того, як сталися.
І раптом він усвідомив істину, якої боявся.
Це дерево не було лише паразитом.
Це було частиною живого процесу.
Ардаліс подивився на нього з легкою усмішкою.
— Тепер ти розумієш. Це не просто бунт. Це вибір. Це свобода.
Емірен стояв непорушно, дивлячись на дерево, що продовжувало рости.
Йому доведеться зробити рішення, від якого залежатиме не лише доля Саду, але й сама концепція часу.
Чи варто знищити цю гілку, щоб захистити існуючий порядок?
Чи дати їй рости, навіть якщо це означає невідомі наслідки?
Його руки тремтіли.
Він знав, що наступний крок змінить усе.