Туман повільно розсіювався, оголюючи кам’яний портал, що височів серед темних дерев. Символи на його поверхні випромінювали м’яке світло, нагадуючи мерехтіння далекої зірки. Меланія та Ендар підійшли ближче, обережно вдивляючись у нього.
— Здається, ми повернулися до того місця, — сказала Меланія, поглядаючи на портал. Вона відчула дивне дежавю, ніби їх уже вела невидима нитка сюди раніше.
— Хранитель казав, що межі не відкриються для нас просто так, — відповів Ендар. Він обвів поглядом простір, напружений, ніби чекав на щось.
— Він прийде, — промовила Меланія, ніби була в цьому впевнена.
Слова лише зірвалися з її губ, коли кам’яне світло стало інтенсивнішим. З порожнечі між порталами народилася висока постать. Хранитель Меж стояв перед ними, точнісінько такий, яким вони бачили його раніше: мантія, що зливалася з туманом, і каптур, який приховував обличчя. Але цього разу його присутність здавалася ще відчутнішою, ніби сам ліс вдихнув життя в його постать.
— Ви повернулися, — промовив Хранитель, і його голос відбився від дерев, заповнюючи простір. — Ви шукаєте поріг, але чи готові ви зробити наступний крок?
— Ми готові, — твердо відповіла Меланія. Її голос звучав упевнено, але всередині вона відчувала тривогу.
— Пам’ятайте, кожен вибір залишає слід, — сказав Хранитель, обернувшись до порталу. Його рука, витягнута вперед, торкнулася каменю. Символи загорілися яскравіше, запрошуючи героїв.
— Що нас чекає за ним? — запитав Ендар, стискаючи руків’я свого меча.
— Відлуння минулого, — відповів Хранитель. — І ті, хто ніколи не покинули ці межі.
Меланія на мить відчула сумнів, але швидко його подолала. Вона кивнула Ендару, і вони разом ступили до порталу.
Хранитель не зрушив з місця, спостерігаючи за ними, поки вони не зникли в сяйві символів. Його останні слова прозвучали, як відлуння:
— Відповіді завжди ховаються за жертвою.
За порогом герої опинилися у світі, що нагадував калейдоскоп образів. Голоси й тіні минулих епох оточили їх, ніби тестуючи їхню рішучість. Туман знову охопив простір, але цього разу він був наповнений не лише загадками, а й випробуваннями.
Тепер їм належало не просто знайти відповіді, а визначити, що саме вони готові віддати, щоб врятувати майбутнє Вічності.
Меланія і Ендар зробили крок через портал, і їх оточила темрява. Спочатку здавалося, що простір просто поглинає їх, але з кожним кроком невидимий світ починав наповнюватися все більш чіткими контурами. Повітря стало важким, а навколо них виникали дивні звуки — невиразні шепоти, що нагадували голоси з глибин часу, які не мали обличчя, але відчувалися в кожному русі.
Вони рушили вперед, відчуваючи, як земля під ногами змінюється. Кроки відгукувались відлунням, яке не припинялося і здавалося, що кожен звук пробуджував нові сили в темряві.
Меланія глянула на Ендара. Її серце билося швидше, і, хоча вони вже були на шляху, сумніви не залишали її.
— Що це за місце? — запитала вона шепотом, відчуваючи, як кожен її рух провокує нові шепоти, що мимоволі проникали у свідомість.
— Я не знаю, — відповів Ендар. — Але ми мусимо продовжувати. Якщо ми зупинимося зараз, невідомо, чи зможемо повернутися.
Відповіді не було, тільки тіні, що ставали все більш конкретними. І ось, перед ними, з’явилась величезна зала, наповнена кам’яними колонами, що піднімалися до безмежної темряви. Усі ці колони були покриті древніми гравюрами, що переливалися світлом, як ніби це не було просто малюнком, а чимось живим, чимось таким, що могло рухатися і змінюватися з кожним їхнім поглядом.
— Ми тут не одні, — сказала Меланія, підходячи до однієї з колон.
Ендар наблизився до неї і глянув на гравюру. Це була сцена з битви, на якій фігури зображені в боротьбі за контроль над нескінченними потоками часу. Відчуття, що ці зображення не просто стародавні, а живі, і що вони бачили все, що відбувається з ними зараз, було нестерпним.
— Це щось більше, ніж просто пам’ять, — сказав він, дивлячись на один із малюнків, де дві фігури обвивалися темними енергіями, що тягли одна одну в безодню.
Звуки ставали голоснішими, і тепер Меланія не могла сказати, чи це було лише в її голові, чи насправді вони чули чиїсь кроки. Усе навколо них ніби змінювалось, ніби сам цей світ починав реагувати на їхні присутність.
І раптом, з темряви, перед ними знову виник Хранитель Меж. Його постать була незмінною, як і раніше — темний каптур, обличчя приховане в тіні, а руки спокійно складені перед ним.
— Ви увійшли в світ, де кожен вибір може змінити майбутнє, — сказав він, його голос був спокійним, але в ньому відчувався холод.
Меланія і Ендар зупинилися. Вони не були здивовані, адже очікували його появи, але цього разу атмосфера навколо них була іншою. Цей простір не був таким, як те місце, де вони зустріли його вперше. Тут все дихало, відгукувалося на їхню присутність, і вони відчували, як кожен їхній крок змінює ситуацію.
— Ми готові, — сказала Меланія, дивлячись у темряву перед собою. — Ми маємо відповіді, і ми готові до наслідків.
Хранитель кивнув, його рухи здавались плавними і ритмічними, ніби цей світ підкорявся його волі.
— Якщо ви шукаєте відповіді, вам доведеться прийняти те, що відкриється, — сказав він, відступаючи назад і жестом показуючи на темну безодню перед ними. — Це не просто подорож. Це випробування ваших рішень.
Ендар обвів поглядом навколишній простір. Відчуття, що вони стоять на порозі чогось великого і невідомого, не покидало його.
— Що ми знайдемо за цією завісою? — запитав він, не звертаючи увагу на той факт, що його слова відлунюють у тиші.
— Те, що залишилося від Вічності, — відповів Хранитель, і на мить його постать стала менш чіткою, немов розчиняючись у тумані. — І те, що ви повинні створити.
З кожним кроком вони наближалися до завіси, і тепер Меланія відчувала, що це не просто випробування. Це було більше. Це було визначення того, ким вони мають стати.
Вони ступили через поріг, і темрява поглинула їх.