Тарик продовжував іти вперед, оточений темрявою, яка, здавалось, дихала й жила власним життям. Хоча його кроки були впевненими, думки хаотично крутилися в голові. Що означали слова голосу? Прийняти себе? Що це мало значити?
Темрява поступово змінювалася. Спершу вона була суцільною, майже відчутною, як густий туман. Але тепер у ній з’являлися проблиски світла, що виблискували й згасали, наче далекі зірки в безкрайньому небі. Кожен проблиск викликав у нього нову хвилю відчуттів — то страху, то надії, то смутку.
Він зупинився, коли побачив попереду мерехтливий вогник, що був яскравішим за всі інші. Він ніби кликав до себе, обіцяючи відповіді, які Тарик шукав так довго. Але разом із цією обіцянкою прийшло й відчуття тривоги. Щось у цьому світлі було неправильним, ніби воно випробовувало його силу волі.
“Чи готовий я?” — подумав він, відчуваючи, як страх знову підіймається всередині.
Вогник збільшився, перетворюючись на сяючий портал, що наче відкривав шлях у невідомий світ. Звідти долинало тихе шепотіння, яке він не міг розібрати, але відчував, що це був голос істини.
— Ти все ще вагаєшся? — пролунав той самий голос, що звучав у його свідомості раніше.
Тарик здригнувся, але швидко зібрався з силами.
— Я не вагаюся. Я готовий, — відповів він голосно, хоч і сам не був до кінця впевнений у своїх словах.
— Готовий? — голос зазвучав тихіше, майже лагідно. — Тоді ступи вперед і подивися, що ти боїшся побачити.
Тарик зробив крок до порталу, і світ навколо змінився. Темрява, яка раніше обіймала його, зникла, і він опинився на широкому полі, освітленому м’яким світлом. Все було тихим і мирним, але в цьому спокої ховалася якась прихована загроза.
Перед ним стояла людина — точна копія його самого. Ця людина мала такий самий одяг, ті самі риси обличчя, але в її очах палало щось зовсім інше.
— Хто ти? — запитав Тарик, відчуваючи, як його голос зривається.
— Я — ти, — відповіла копія. Її голос був спокійним, але кожне слово резонувало в його свідомості, мов удар дзвона. — Я — те, що ти ховаєш. Те, чого ти боїшся.
Тарик відчув, як холод пробіг по його шкірі.
— Чого я боюся?
— Ти боїшся правди. Боїшся того, що ти насправді не такий сильний, як хочеш здаватися. Ти боїшся своїх помилок, свого минулого. Боїшся, що ти ніколи не знайдеш відповіді, бо ти сам їх уникаєш.
Копія підійшла ближче, і Тарик побачив у її очах усе те, чого він боявся в собі: слабкість, сумніви, біль, який він ніс через усе своє життя.
— Але я тут, щоб змінити це, — сказав він рішуче, намагаючись побороти тремтіння.
Копія посміхнулася.
— Якщо хочеш змінити, ти мусиш спершу прийняти. Прийняти себе таким, яким ти є. Лише тоді ти зможеш стати тим, ким маєш бути.
Тарик замовк. Він розумів, що це випробування — найважче з усіх, які він колись проходив. Але тепер він знав, що воно необхідне.
Він простягнув руку до копії, і світ навколо почав тьмяніти. Слова копії були останнім, що він почув перед тим, як усе зникло:
— Прийми себе, і ти знайдеш шлях.