Туман розвіювався дедалі повільніше, відкриваючи шлях крізь хаотичний ліс. Дерева, викривлені, мов відбитки снів, ніби дивилися на мандрівників порожніми очима дупел. Меланія крокувала попереду, тримаючи руку на кинджалі, хоча й знала, що звичайна зброя тут марна.
— Це не ліс. Це щось живе, — сказала вона, навіть не оглядаючись.
— Ти відчуваєш це теж? — запитав Ендар, уважно розглядаючи кожен камінь під ногами.
— Воно спостерігає за нами, — додала Лінара, затримуючи кроки. Її компас, який досі хаотично крутився, тепер завмер, його стрілка вказувала прямо перед собою.
Раптом повітря стало важким, і вони всі відчули, як щось змінюється. Ліс почав видавати дивні звуки — шелестіння, схоже на шепіт. Спочатку тихий, але з кожною миттю він ставав дедалі гучнішим, перетворюючись на багатоголосе бурмотіння.
— Стійте! — Меланія підняла руку, зупиняючи рух.
Шепіт зливався в слова, хоча вони й звучали розпливчасто, мов промовлені крізь воду. Усе навколо почало пульсувати, ніби ліс сам дихав.
— Ви це чуєте? — прошепотіла Лінара, її голос затремтів.
— Чую. Але що це? — Ендар зробив кілька обережних кроків уперед.
— Це… голоси. — Меланія нахилила голову, прислухаючись. Вона відчувала, як її розум наче потопає в цих звуках. Голоси були різними: старими, молодими, жінками, чоловіками. І всі вони шепотіли одне й те саме.
— Вони кажуть: «Поверніть час назад», — тихо промовила вона.
— Повернути час? — Ендар зупинився й повернувся до неї. — Це якась пастка.
— Або попередження, — додала Лінара.
Шепіт раптово затих, залишивши після себе важку тишу. Вона тиснула на вуха, змушуючи відчувати себе беззахисними. І тоді перед ними з’явилася примарна фігура — прозора й тремтлива, як відблиск світла у воді.
Це був чоловік, одягнений у простий одяг подорожнього, але його очі палали блакитним полум’ям. Його фігура здавалася водночас реальною і неземною.
— Хто ти? — Меланія підняла голову, не дозволяючи страху взяти верх.
— Я був одним із тих, хто стерегли Вічність, — відповів він глибоким голосом, у якому чулося безліч емоцій: від горя до рішучості. — Тепер я лише тінь, залишок того, що було.
— Ти один із тих, кого ми… звільнили? — запитала вона, згадуючи жертви, на яких трималася стара Вічність.
— Звільнили? — Чоловік гірко всміхнувся. — Ви зруйнували те, що не можна було руйнувати без наслідків.
— Ми створюємо нову Вічність, — твердо сказала Меланія. — Інакше ми не могли.
— Ви створюєте? — Його голос піднявся. — Ви навіть не уявляєте, що зробили! Стара Вічність була недосконалою, так, але вона тримала світ у рівновазі. Тепер усе в хаосі, і це лише початок.
— Ми знаємо про наслідки, — втрутився Ендар, його руни спалахнули. — Але ти тут не для того, щоб нам читати лекції. Чого ти хочеш?
Чоловік уважно подивився на нього, а потім перевів погляд на Меланію.
— Я прийшов попередити вас. Ліс, у якому ви перебуваєте, — це не просто місце. Це вузол, де час і простір сплітаються. Кожен ваш вибір тут створює відлуння. Іноді воно може врятувати, але частіше — зруйнувати.
— І що ми повинні робити? — запитала Лінара, її голос був слабкий, але сповнений рішучості.
— Шукайте ядро лісу, — сказав він. — Але будьте обережними. Не всі з вас повернуться.
— Що ти маєш на увазі? — різко запитала Меланія.
— Ви самі зрозумієте. Час покаже. — Його фігура почала розпливатися, як дим. — Пам’ятайте: кожен крок змінює долю, і навіть найменша помилка може коштувати вам більше, ніж ви готові віддати.
Він зник, залишивши їх у тиші.
— Нам доведеться розділитися, — сказала Меланія, її голос був рішучим, хоча всередині вона відчувала тривогу.
— Це погана ідея, — заперечив Ендар. — Ліс змінюється. Якщо ми втратимо одне одного з поля зору, можемо ніколи не зустрітися.
— А якщо ми підемо разом, ми можемо пропустити щось важливе, — відповіла вона. — Ми повинні ризикнути.
Лінара кивнула, хоча в її очах був страх.
— Тоді домовимося: якщо щось піде не так, ми повертаємося до цього місця.
Меланія погодилася. Вони поділилися на дві групи: Ендар і Лінара пішли праворуч, а Меланія обрала шлях ліворуч.
Ліс мовчки спостерігав за ними. Туман знову почав згущуватися, поглинаючи світло, і кожен крок ставав важчим. Меланія відчувала, як її розум наповнюють голоси минулого. Вони нашіптували їй історії, які вона не хотіла чути.
І в якийсь момент вона зрозуміла: ліс не лише реагує на їхні дії, він намагається щось їм сказати. Але чи зможе вона зрозуміти це вчасно?