Темрява навколо них була не просто порожнечею, а живим, дихаючим простором. Звуки — не хаотичні, а переривчасті й м’які, немов подихи, котрі перетинали простір. Але ці подихи не належали їм. Це були голоси, які пробуджувалися з відлуння їхніх власних переживань, спогадів, і навіть страхів. Вони не були чіткими, але їх було достатньо, щоб викликати відчуття стискання в грудях.
— Вони поруч, — шепотіла Ейлі, її голос здавався розірваним, наче він був частиною більшого звуку, що існував не в часі, а в середині них. — Але ми їх не бачимо. Це… минуле, чийсь біль, невиплакані сльози, що лягли на ці стіни.
Луміс сповільнив крок, відчуваючи, як темрява навколо них ставала густою, наче сам час почав згущуватися, і кожен крок був відлунням у великій пустоті. Його погляд був впертий, але також глибоко спантеличений. Це було відчуття, яке він не міг пояснити словами, наче він ходив по краю світу, де лінія реальності розмивалася.
— Ми рухаємося вперед, але немов би всі наші кроки вже записані кимось іншим, — сказав він, його голос тремтів, і в ньому відчувалася втрата, навіть сумнів. — Це не просто сліди часу. Це сліди нас самих, наших рішень, які ми ще не зробили.
Шум, що раніше здавався далеким і неясним, зараз знову зріс, але тепер він був набагато ясніший. Це було не просто вібрування повітря — це був шепіт старих душ, які вже не могли покинути цей простір, залишаючи лише свою присутність у вигляді ледь чутних звуків, що тяглися через тканину часу. Вони жили тут, вони були тут, без можливості вибратися з лабіринту свого існування, залишаючи після себе лише порожнечу і відлуння.
Ейлі нахилилася до уламка в руці, відчуваючи, як холодне металеве тіло ще більше стискається в її долоні. Однак на його поверхні щось жевріло — не вогонь, а відбитки минулого, тіні, що намагалися вийти назовні. Її пальці мимоволі стиснули уламок, і вона відчула, як його енергія відгукнулася в її тілі.
— Це не просто спогади, — тихо сказала вона, дивлячись на уламок, що виблискував в її руках. — Це частини нас. Це ті самі шляхи, які ми б вибрали, якби… якби все було по-іншому. Якби ми могли повернутися назад, ми б стали іншими, чи не так?
Луміс взяв уламок до руки, обережно притискаючи його до своєї долоні. Його погляд зупинився на тріщинах, що лініями пробігли по його поверхні, немов пізні ранки, що залишають на каменях свої сліди. І в цих тріщинах, в цих відбитках він бачив не тільки свої вибори, але й те, чого він не міг змінити.
— Чи можемо ми змінити це? Чи можливо відновити все, чого ми не сказали? — запитав він, голос його став тихішим, ніж перед тим. Це був запит, що вирував у його серці, поки він стояв на межі розуміння. Запит, що не мав відповіді, але все одно не відпускав.
В цей момент навколо них все стало ще яскравіше і голосніше. Звуки, які оточували їх, перетворювалися в живі спогади, що виштовхувалися з глибин невидимого світу. Кожен їхній рух — кожен їхній подих був відображений у темряві, що здавалася безкінечною. Вони не просто йшли по цьому світу — вони були його частиною, вони стали його відображенням. Здавалося, що з кожним їхнім кроком не просто рухалося минуле, а оживало саме це минуле, тягнучи за собою ще більше питань і відповіді, які вони ще не здогадувалися почути.
І хоча вони йшли далі, кожен звук все більше нагадував не лише про їхній шлях, а й про тих, хто колись був тут до них. Чи були ці люди такими ж, як вони? Чи обирали вони те саме, що зараз вибирали Ейлі і Луміс? Чи мучилися вони так само, не знаходячи відповіді в цьому нескінченному лабіринті часу і простору? Відлуння минулого ставало все яснішим, заповнюючи цей простір і загрожуючи поглинути їх.
І в цей момент вони знали, що не зможуть залишити цей шлях без наслідків. Ті, хто був тут до них, і ті, хто прийде після, — всі вони були пов’язані цією ниткою часу, і кожен їхній вибір залишався відбитком у вічності.