Сад завжди здавався живим. Але зараз це відчуття стало майже фізичним. Емірен і Аліана опинилися перед величезним арочним входом, що здіймався перед ними, ніби запрошуючи зробити перший крок. Кам’яні стіни воріт, вкриті тонким візерунком світіння, змінювалися залежно від кута зору, утворюючи образи годинників, гілок та облич, що дивилися на них порожніми очима.
— Ми не маємо вибору, — прошепотіла Аліана, стискаючи в руці уламок світляного кристала, що служив їм дороговказом у хаосі Саду.
— Лабіринт часу… Це не місце, а випробування, — додав Емірен, оглядаючи портал. Його голос був спокійним, але в очах читалося напруження. — Кажуть, ті, хто входять сюди, не завжди повертаються.
— А ті, хто повертаються, змінюються назавжди, — продовжила Аліана, зробивши крок уперед. — Ми тут для того, щоб змінитися.
Вони увійшли.
Всередині все було інакше. Коридори тяглися безкінечними звивистими лініями, а стіни переливалися кольорами, немов складані зі світла і тіні. Час у Лабіринті відчувався інакше: то здавалось, що вони йдуть лише кілька хвилин, то раптом виникало відчуття, ніби пройшли дні.
— Це не просто місце, — промовив Емірен, зупинившись посеред роздоріжжя. — Ми відчуваємо потоки часу.
Аліана підійшла до нього ближче, її очі сяяли в тьмяному світлі. Перед ними розташувалися три коридори, кожен із яких виглядав по-своєму химерно. Перший коридор був схожий на тунель, затоплений золотавим світлом. Другий — темний, із глибокими чорними розломами у стінах. А третій вів до майже прозорого простору, що мерехтів, ніби відображення на воді.
— Який обрати? — запитала вона, вдивляючись у кожен із проходів.
— Це і є випробування, — відповів Емірен. — Кожен із нас повинен пройти свій шлях.
Аліана здивовано глянула на нього, але в той самий момент стіни почали зрушуватися, розділяючи їх. Вона простягнула руку, щоб утримати Емірена, але коридор уже змусив її зробити крок вперед.
— Емірене! — вигукнула вона, але його постать зникла за стіною.
Шлях Аліани
Коридор, у який потрапила Аліана, був мов нескінченна кімната з дзеркальними підлогами. Кожен її крок змінював відображення. В одному моменті вона побачила себе, але старшу — із змученими очима та зламаним серцем. У іншому — дівчинку, якою була колись, сповнену мрій і надій.
Раптом перед нею з’явився силует. Це була вона сама — але з майбутнього. Її копія тримала в руках книгу з гілками часу.
— Ти думаєш, що можеш змінити час? — холодно запитала копія. — Але ти лише одна з тих, хто ламає.
Аліана мовчала, але її серце билося швидше.
— Якщо ти підеш далі, ти зруйнуєш усе. Чи ти готова до цього?
Вона глибоко вдихнула, а потім відповіла:
— Я готова ризикнути, якщо це означає, що я можу створити нову гілку.
Копія розсипалася на пил, а перед Аліаною відкрився вихід із коридору.
Шлях Емірена
Емірен опинився в темному коридорі, що вів до сцени з його минулого. Він побачив себе — молодого, повного рішучості, але неспроможного врятувати свого найкращого друга в бою. Тіло друга лежало перед ним, і він знову переживав момент втрати.
— Ти міг би все змінити, — промовив голос позаду.
Емірен обернувся і побачив тінь. Це було не просто відображення, а втілення його страху і провини.
— Якщо ти повернешся назад, ти врятуєш його. Але чи ти готовий заплатити за це часом?
Емірен закрив очі. Його серце рвалося, але він знав правду.
— Ні, — твердо сказав він. — Минуле залишиться минулим. Я не зміню його ціною майбутнього.
Тінь зникла, а Емірен побачив світло, що вказувало шлях уперед.
Коли вони зустрілися біля ядра Лабіринту, їхні погляди були сповнені нової рішучості. Випробування зробило їх сильнішими, але вони розуміли, що це лише початок.
— Ми пройшли, — сказала Аліана, стискаючи його руку.
— Але тепер ми знаємо, що означає бути тими, хто формує час, — відповів Емірен.
Ядро Лабіринту засвітилося, і спершу це світло було лише слабким відблиском у глибині темряви, ледь помітним, немов зірка, що народжується десь у безмежності космосу. Але воно росло, ширилося, пульсувало в ритмі, який здавався водночас чужим і знайомим, ніби саме серце реальності почало битись у такт їхнім власним крокам.
Простір навколо них затремтів, наче древня структура Лабіринту більше не могла стримувати силу, що прокидалася всередині. Структура, яку вони вважали сталою, почала змінюватися: стіни, що колись здавалися непорушними, розпливалися в марево можливостей, а коридори, що вели в пастку, почали зникати, залишаючи натомість нові шляхи, які раніше навіть не існували.
Світ підкорявся цій силі.
Або, можливо, вони самі стали її частиною.
Бо Лабіринт ніколи не був просто місцем. Це була структура, що змінювалася разом з тими, хто проходив через неї. Випробування не були випадковими—вони відображали їхні страхи, їхні сумніви, їхні нерішучості. Але тепер, коли вони ступили вперед, коли прийняли свою роль у цьому світі, сам Лабіринт почав трансформуватися.
Він більше не був пасткою.
Він став шляхом.
І цей шлях вів їх далі—до нових викликів, до істин, які чекали попереду, до меж, що ще належало перетнути. Вони не знали, що знайдуть там, за наступним поворотом, за межею цього моменту. Але тепер вони йшли не лише як мандрівники, а як творці.
Лабіринт відчинив перед ними двері у майбутнє.
І вони увійшли.