Світ завмер.
Емірен відчував, як простір навколо нього пульсує, ніби всесвіт ще не вирішив, який шлях обрати. Перед ним височіло Дерево Розколу—створене Ардалісом, нова гілка реальності, що ще не вкоренилася остаточно, але вже починала впливати на структуру часу. Його гілки простягалися в різні боки: одні сяяли золотим світлом, інші темніли, мов обсидіан.
Ардаліс стояв біля самого стовбура, його пальці лежали на корі, що, здавалося, дихала під його дотиком. Його очі світилися двома потоками часу—золотим і чорним, і від цього погляду у Емірена всередині щось холодилося.
— Ти бачиш тепер? — його голос був спокійним, ніби він не стояв на краю загибелі світу, а розповідав старому другові давню істину.
Емірен намагався зосередитися. Він усе ще тримав у руці світло—останню силу Саду, що могла розсікти гілку і зупинити хаос. Але Ардаліс мав рацію. Це не просто розлом. Це була можливість.
— Ти граєшся з чимось, що виходить за межі нашого розуміння, — відповів Емірен, і його голос звучав глухо у нерухомому просторі.
Ардаліс посміхнувся, і це була усмішка не переможця, а того, хто побачив істину, яку інші ще не зрозуміли.
— Ми завжди були частиною чийогось плану. Творці. Стражі. Ми створювали реальність, але ніколи не могли змінити її за власним бажанням. Чи не здається тобі це дивним?
Емірен нічого не сказав, бо знав, що відповідь очевидна.
Чи справді Творці керували Садом? Чи вони просто підтримували чийсь порядок?
Дерево знову здригнулося, і раптом простір навколо них змінився.
Вони більше не стояли серед уламків реальності.
Тепер вони опинилися у світі, якого Емірен ніколи не бачив.
Високі вежі здіймалися в небеса, вигнуті арки світилися білим світлом, що текло по них, ніби рідина. Над головою розкинувся чорний, беззоряний небосхил, і в цій темряві мерехтіли тисячі малесеньких золотих знаків—мовби написані невидимою рукою.
Ардаліс спокійно дивився на це місце, ніби знав його давно.
— Де ми? — запитав Емірен, озираючись.
— У глибинах Вічності. Там, де записано все, що було і що буде.
— Це Архів?
Ардаліс похитав головою.
— Ні. Це те, що передувало Архіву. Це місце, де час ще не став потоком, а лишався піснею можливостей.
Емірен знову поглянув на знаки у темному небі, і раптом до нього долинув звук.
Музика.
Найдивовижніша мелодія, яку він коли-небудь чув. Вона не складалася з нот—вона була тими моментами, що так і не сталися, подіями, що могли б бути, але були стерті до того, як вкоренилися в реальності.
Ардаліс зробив крок уперед, і мелодія змінилася.
Емірен зробив те саме, і відчув, як його власні думки стають частиною цієї пісні.
— Це місце… слухає нас, — прошепотів він.
— Не просто слухає. Воно реагує. Це серце Вічності, Емірене. І воно давно чекало на тих, хто зможе змінити його мелодію.
Але перш ніж Емірен встиг щось сказати, все знову змінилося.
Вежі зникли. Чорне небо розтануло.
Вони знову стояли перед Деревом Розколу.
Ардаліс зітхнув.
— Тепер ти знаєш, що існує ще один шлях.
Емірен поглянув на дерево і відчув, як його сумніви ростуть.
Знищити його—означало б зберегти старий порядок, повернутися до того, що було.
Але що, коли цей порядок був лише однією з версій можливого майбутнього?
Що, коли саме це дерево могло дати свободу тим, хто досі був лише частиною пісні, а не її творцем?
Його рука опустилася.
Світло в його долоні згасло.
Ардаліс уважно подивився на нього.
— Ти не вдарив.
Емірен мовчки кивнув.
— Я не можу зруйнувати щось, не знаючи, що це справді зло.
Ардаліс усміхнувся—щиро, не тріумфально, а з полегшенням.
— Тоді ти справді починаєш розуміти.
І в цей момент Дерево почало змінюватися.
Його чорні гілки почали світитися, а золоті—темніти, змішуючись у новій гармонії.
А потім з коренів виросло ще одне дерево.
Тонше. Але рівне першому.
І світ здригнувся, готуючись до нового порядку.