Коли Меланія відчула, що її дихання синхронізується з ритмом цього нового світу, перед нею відкрилася безмежна долина. Вона стояла на кам’яному краю, звідки можна було побачити величезний простір, що простягався до горизонту. Небо тут було не таким, як у її світі, воно не мало жодної конкретної форми, а скоріше нагадувало калейдоскоп із безкінечно змінюваних кольорів. Вітри, що кружляли по долині, не несли запаху землі, а лише прохолоду, що проникала до глибини серця.
“Ти вже тут,” — сказав голос, який лунав з усіх боків, як ехо, що відбивалося від невидимих стін. Відчуття знайомості з цим місцем здивувало Меланію. Вона відчувала, що тут усе вже було, що кожен елемент цієї реальності мав свою глибоку історію.
Вона зробила крок уперед, і її кроки відлунювали в тиші, що охоплювала долину. Раптом перед нею з’явився силует — не людина, але щось схоже на людину, проте з чіткими ознаками іншого існування. Це була істота з напівпрозорого скла, чи, можливо, води, що була настільки гнучкою, що здавалась майже живою. Істота наближалася до неї, і її обличчя залишалося прихованим, мов у тумані.
“Ти обрала шлях,” — сказав її голос, ледь чутно, але Меланія відчула його глибоко в серці. “Але цей шлях не веде до перемоги, не веде до кінця. Це шлях, що не має завершення, тому що ти змінюєш себе на кожному його кроці.”
Меланія уважно вдивлялася в істоту, її рухи були плавними й ледь помітними, мов вода, що ковзає по каменях. Вона відчула, як змінилася сама, як її розум і тіло тепер були частиною цього місця.
“Я йду за тобою,” — сказала істота. “Але чи ти готова йти за собою? Бо тільки через себе можна пройти крізь усі двері, що відкриваються у цьому світі.”
Меланія відчула, як серце б’ється швидше, її пальці торкнулися кам’яної поверхні поруч, і раптом вона побачила зміни. Стіни долини почали тремтіти, ніби саме простір почав змінюватися. Каміння і земля, що здавалося нерухомими, почали живити нові форми, нові образи. Це була справжня магія цього світу — змінювати навколишнє, перетворюючи його на щось нове, але все одно залишаючи глибину того, що було до цього.
“Ти бачиш,” — сказав голос істоти. “Це не просто зміна. Це єдність з усім. Все, що ти хочеш змінити, має стати частиною тебе, має бути переплетено з твоїм серцем і твоєю сутністю.”
Меланія відчула, як її душа наповнюється новим розумінням. Вона не могла змінити цей світ зовні, поки сама не стала частиною цих змін. Лише змінивши себе, вона могла змінити все навколо. Зміни, що починались у її душі, могли змінити всю реальність, переробити її, повернути її до того стану, який вона обрала.
“Тепер я бачу,” — промовила вона, погляд її був зосереджений, але спокійний. “Я стану частиною цього, і те, що я зламаю або зміню, теж стане частиною мене.”
Істота мовчки кивнула, і долина перед нею розпахнулась ще більше. Каміння стало ще прозорішим, а світло, яке наповнювало її, набуло форми, кольору та енергії, як ніколи раніше. Меланія знала, що цей шлях буде важким і не передбачуваним, але її рішучість зміцнювалась. Вона була готова до змін, готова до того, щоб стати тією силою, яка змінить усе навколо, та не втратить своєї сутності.
“Ти готова?” — запитала істота.
Меланія закрила очі, відчула, як її серце пульсує в такт зі світом, і зробила крок уперед. З кожним її рухом простір змінювався, а разом із ним і вона сама. Усі відповіді були тут, всередині неї, вони чекали на свій час.