Лабіринт здавався нескінченним. Віддзеркалення на його стінах викривлювали реальність, і кожен крок Ейлі та Луміса відгукувався багатоголосим луною, що здавалося відлунням їхніх думок.
— Ми маємо рухатися разом, — сказала Ейлі, стискаючи руку Луміса. Її голос звучав твердо, але в очах все ще було відчуття тривоги.
— А що, якщо це місце змінює нас із середини? — запитав він, дивлячись на своє відображення в одному з дзеркал. Його обличчя там виглядало старшим, змученим.
— Воно змінює нас лише настільки, наскільки ми дозволимо, — відповіла Ейлі, підходячи ближче до одного з дзеркал.
Відображення в дзеркалі раптом знову ожили, наче розуміли кожну їхню думку і прагнення. Луміс відчув, як холодний подих часу стискає його груди, коли він побачив на одному з дзеркал сцену, де Ейлі стояла одна, її обличчя затуманене болем, а в її очах відбивалася глибока туга, що здавалася безмежною. Її губи ледве ворушилися, наче промовляючи слова, які він не міг почути.
— Вона піде, залишивши тебе, — прозвучав голос з відображення, глухий і повний смутку. — А ти навіть не намагатимешся зупинити її.
Луміс відчув, як серце занурюється в холодну порожнечу, і, немов у відповідь на свій страх, його голос вирвався з грудей, відбиваючись від тисячі дзеркальних поверхонь.
— Це неправда! — вигукнув він, його голос розірвався в просторі, створюючи відлуння, що клекотіло в тінях лабіринту.
Ейлі, що стояла поруч, поклала руку на його плече. Її доторк був ніжний, але в ньому була певна сила — сила, яку Луміс відчув до глибини душі. Її очі, що завжди зберігали спокій, тепер були глибокими і рішучими.
— Не слухай це, — сказала вона спокійно, хоча її голос все ж тремтів, наче це й справді важило для неї.
Він подивився на неї, і серце здригнулося. Він знав, що її слова — це більше за заперечення. Вона не просто намагалася заспокоїти його, вона дарувала йому частину свого спокою, і він відчував, як це очищує його від сумнівів.
— Як ми можемо знати, що є правдою? — запитав Луміс, його погляд не відривався від дзеркала, де відображалися не тільки їхні обличчя, але й темні, майже прокляті образи того, що могло статися.
Ейлі закрила очі і на мить відчула, як лабіринт навколо них змінив свою атмосферу. Він став живим, немов дихаючим, і сам простір, здавалось, спостерігав за ними, чекаючи їхніх рішень.
— Тільки якщо довіримося собі, — сказала вона, її рука торкнулася стіни лабіринту, немов намагаючись вловити енергію цього місця. — Ми не знайдемо відповіді в дзеркалах, тільки в наших серцях.
Мить мовчання огорнула їх, і раптом все навколо завмерло. Дзеркала перестали відображати їхні страхи та сумніви, і замість цього у кожному з них з’явилося єдине слово: вибір. Воно було різким, але водночас спокійним, і його сила огортала їх обох.
— Це місце не хоче нас зламати, — раптом промовила Ейлі, її голос став впевненішим, і навіть стіни лабіринту здавалися злегка менш загрозливими. — Воно хоче, щоб ми зробили вибір.
Луміс знову поглянув на неї, і його серце наповнилося відчуттям, що вони обоє зараз стоять на межі чогось величезного, чого не можуть осягнути розумом.
— Але який? — запитав він. — Як знати, який із них правильний?
Ейлі закрила очі, глибоко вдихнула і відчула, як її душа стикається з чимось стародавнім і нескінченним. Вона повільно відкрила очі, і Луміс побачив у них не просто рішучість, а глибоке знання, яке виходило з самого єства цього місця.
— Не завжди є правильний вибір, — сказала вона тихо. — Є лише той, який ми готові зробити.
Лабіринт відповів на її слова: стіни почали рухатися, розсуваючись і відкриваючи дві стежки. Одна вела до яскравого світла, яке здавалося величезним і спокусливим, а інша — в темряву, з якої не було видно ні кінця, ні краю, але що, можливо, кликала в глибину чогось невідомого і чарівного.
— Що ти відчуваєш? — запитав Луміс, його голос здався приглушеним від важливості моменту.
Ейлі поглянула на обидві стежки, її обличчя відображало суміш задумливості і рішучості. Вона тихо прошепотіла:
— Це не про те, куди ми підемо. Це про те, чи ми зможемо йти разом.
Вона простягла йому руку, і Луміс відчув, як в її доторку знову відроджується сила. Це був не просто жест підтримки — це був жест, що з’єднував їх не тільки в цьому моменті, але й у всіх наступних. Його серце затремтіло, і він знову зрозумів, що, навіть не знаючи, що чекає попереду, тепер він не боїться. Бо йшов він разом з нею.
Він узяв її руку, і разом вони зробили крок вперед, вибираючи дорогу, яку ще не знали. Лабіринт затремтів, і його стіни почали руйнуватися, ніби визнаючи їх вибір. Світ навколо почав мінятися, в ньому з’являлася нова реальність, якою вони обоє мали йти разом.
Що їх чекало попереду, вони не знали, але тепер вони були впевнені в одному: головний вибір — завжди всередині них. І тепер їхній шлях був тільки їхнім власним.