Світ здригнувся.
Два дерева стояли поруч—перше, створене Ардалісом, з його гілками, що змішували золотий і чорний потоки часу, та друге, нове, що народилося просто з коренів першого. Вони були рівні, але різні. Вони були відображенням вибору, який ще не було зроблено.
Емірен відчув, як простір навколо напружується. Усі нитки реальності, всі течії часу завмерли в очікуванні. Щось змінилося. Щось, що не мало статися.
— Вони не можуть існувати разом, — голос Ардаліса звучав тихо, майже благоговійно.
Емірен зробив крок уперед, відчуваючи, як холодний вітер часу проноситься крізь нього.
— Чому ні?
Ардаліс простягнув руку, торкаючись кори одного з дерев.
— Тому що вони суперечать одне одному. Це дві концепції часу, дві різні долі. І якщо вони будуть рости поруч, їхні корені розірвуть саму тканину буття.
Глибоко під землею щось зрушилося. Гучний, низький гул, схожий на биття серця, пройшов крізь простір. Земля під ногами затремтіла.
Сад відчув загрозу.
Емірен відчув, як невидима хвиля реальності накочується на них, і зрозумів—вони не самі.
З тіні між деревами виросли фігури.
Спочатку розмиті, наче відображення у воді, вони набували чіткіших обрисів з кожним ударом часу. Високі постаті, вбрані в одяг, який здавався витканим із самої сутності Вічності. Їхні очі сяяли блакитним світлом, їхні голоси були мовчанням.
— Хранителі, — прошепотів Ардаліс.
Емірен відчув, як його серце стиснулося.
Хранителі Вічного Саду.
Вони приходили лише тоді, коли межі часу порушувалися настільки, що сама Вічність не могла ігнорувати цього. Вони не були суддями, вони були руками самої Реальності.
Один із Хранителів зробив крок уперед.
Його голос не був голосом—це був звук тисячі подій, що відбулися й не відбулися, шепіт моментів, яких не мало бути.
— Вибір зроблено. Але рівновага порушена.
Емірен напружився.
— Який вибір?
— Два дерева не можуть існувати разом. Одне має загинути.
Ардаліс стиснув кулаки.
— Це брехня! Чому ми повинні жити за правилами, які нам нав’язали?!
Хранитель не відповів. Він підняв руку, і з-під землі почало пробиватися світло.
Емірен відчув, як щось змінюється.
Час почав спотворюватися.
Дерева почали рости.
Їхні гілки перепліталися, шукаючи гармонії, якої не існувало. Вони боролися не одне з одним, а з реальністю, що не могла прийняти їхню співіснування.
Золоте листя одного дерева ставало чорним, темне листя іншого починало світитися. Але це був не баланс. Це був конфлікт, що не міг завершитися.
Емірен відчув, як щось у ньому самому рветься на дві частини.
Він бачив два можливих майбутніх:
— Одне, де знищується дерево Ардаліса, і Сад повертається до свого попереднього стану, але з шрамом на реальності.
— Інше, де гине нове дерево, і тоді світ змінюється назавжди, приймаючи нову концепцію часу.
Але був ще один шлях.
Той, якого Хранителі не передбачили.
Емірен зібрав усю свою силу.
Він згадав музику, яку чув у попередньому світі, у темному небі, де золоті символи співали свою пісню.
Це була пісня можливостей.
І якщо він не міг дозволити двом деревам існувати разом, то він міг зробити так, щоб вони стали одним.
— Я обираю інший шлях!
Його голос пролунав крізь світ, і сама реальність здригнулася.
Хранителі підняли голови.
Ардаліс здивовано подивився на нього.
— Що ти робиш?!
Але Емірен не відповів.
Він простягнув руки, і світло вийшло з його долонь, охоплюючи обидва дерева.
Гілки почали змінюватися.
Вони не боролися більше—вони почали зливатися.
Золоте і темне світло перепліталося, їхня енергія ставала єдиною.
Дерева стали одним.
Хранителі мовчали.
Ардаліс застиг.
І світ перестав тремтіти.
Тиша.
Емірен впав на коліна, відчуваючи, як втрачає сили.
Перед ним стояло одне дерево.
Не світле. Не темне.
Його кора сяяла сріблом, а листя переливалося всіма відтінками часу.
Воно не належало ні Саду, ні Ардалісу.
Це було дерево, яке він створив.
Новий початок.
Хранителі схилили голови.
Ардаліс повільно підійшов і торкнувся кори.
— Ти зламав правила, — прошепотів він.
Емірен підвів голову.
— Я створив нові.
Світ навколо почав змінюватися.
Із залишків старого часу народжувалася нова епоха.
Але якою вона буде—ніхто ще не знав.