Арка перед Лумісом і Ейлі пульсувала золотавим світлом, її поверхня постійно змінювалася, ніби живий організм, який реагував на їхню присутність. Лінії, що утворювали сцени їхнього минулого, то розгорталися, то спотворювалися, викликаючи тривожне відчуття сумніву. Ейлі здригнулася, коли побачила себе в одному з образів, але в іншому світлі: сувора, втомлена, з уламком, що ніби тьмянів у руці.
— Це брехня? — прошепотіла вона, але її голос здався чужим.
Луміс мовчав, занурений у свої думки. Його уламок почав тремтіти, випромінюючи м’яке сяйво, і на арці виникло видіння: висока вежа, загублена у сріблястому тумані, вічна й незбагненна. Він відчув, як вона тягне його до себе, ніби намагалася прошити його розум ниткою невидимого заклику.
— Це сигнал, — сказав він, стискаючи уламок. — Вона кличе нас.
Ейлі торкнулася арки. Холодний, вологий дотик викликав хвилю мурашок по шкірі. Вона почула голос, тихий і глибокий, як шепіт стародавнього вітру: “Прийди і розкрий те, що втрачено.”
Арка почала тріщати, розгортаючи перед ними прохід, заповнений густою темрявою, яка здавалась живою, майже ворожою.
— Ні! Це пастка! — Ейлі зробила крок назад, але коли вона озирнулася, шлях назад зник, залишивши лише нескінченну порожнечу.
— Ми повинні рухатися вперед, — Луміс кивнув на прохід, його голос звучав упевнено, але погляд видавав тінь сумнівів.
Темрява обійняла їх з усіх боків, в’язка, як павутина, затягувавши кожен їхній крок. Здавалося, що вона не просто поглинає світло, але й живиться їхнім страхом. У тиші виникли звуки — тихі, але глибокі, схожі на удари серця, що задавали ритм кожному їхньому руху.
Зрештою вони увійшли до зали, що дихала життям. Її стіни пульсували, змінюючи форму і розмір, мов живі тканини, переплетені в химерний лабіринт. Під ногами розсипалися блискучі частки, схожі на попіл, який розлітався при кожному кроці.
— Що це за місце? — Ейлі подивилася на Луміса, але його увага була прикута до стін.
Серед рухливих форм проступили силуети. Тіні людей, які з’являлися і зникали так швидко, що неможливо було розгледіти їх обличчя.
— Вони тут були, — сказав Луміс, уважно вдивляючись у постаті, які розчинялися. — Але вони не змогли пройти.
Ейлі зупинилася, коли один із силуетів упав на землю, залишивши за собою лише чорний відбиток. Її серце стиснулося від відчуття, що це не просто видіння.
— Це місце… живе своїм життям, — прошепотіла вона, стискаючи уламок у руці.
Уламок Луміса раптом спалахнув. Його світло спрямувалося до центру зали, де стояв невеликий обеліск із символами, які мерехтіли сріблястим сяйвом. Їхні лінії перекручувалися, змінюючи форму, ніби перевіряли, чи готові мандрівники до наступного кроку.
— Це випробування, — сказав Луміс, обережно наближаючись до обеліска. — Ми повинні зрозуміти його суть, інакше цей шлях нас знищить.
Стіни почали рухатися, затискаючи простір, немов вимагаючи поспіху. Голос арки лунав у їхніх головах: “Час обмежений. Відкрийте істину або залиште її тут навічно.”