Світло зникло, а разом із ним і майданчик із дзеркалами. Емірен відкрив очі й опинився перед новою стежкою, що губилася у зелених глибинах Саду. Дерева тут були зовсім іншими: їхнє листя пульсувало слабким світлом, немов серце, що б’ється в ритмі з самим життям. Кожен крок здавався вібрацією, відлунням, що прокидалося у корінні й підіймалося до верхівок дерев.
Емірен відчув, як повітря навколо стало теплішим і ніби… живим. Воно тримало його, як долоні, що підтримують тендітну гілку. На мить йому здалося, що навіть час тут дихає.
— Сад змінюється, коли змінюєшся ти, — пролунав голос Ардаліса, який тепер був лише відлунням у думках Емірена. — Кожна стежка веде до нового життя, до нового дихання.
Емірен обережно ступив уперед. Його нога торкнулася землі, і одразу ж перед ним, ніби з небуття, виросла маленька квітка. Вона світилася зеленим, а її пелюстки нагадували обриси зірок.
— Чому я це бачу? — пробурмотів він, більше до себе, ніж до когось іншого.
Але відповідь прийшла. Ніби сам Сад промовив до нього:
— Бо ти став частиною цього світу. Кожен твій крок творить життя, кожна твоя думка впливає на його дихання.
Загадкові сторожі
Стежка вела все далі, аж поки не вивела його на невеличку галявину. Тут, серед високих трав, стояли дивовижні створіння. Вони були схожі на людей, але водночас їхні форми змінювалися, немов відображення у воді. Їхні очі світилися м’яким золотим світлом, а шкіра переливалася, як світанкове небо.
Одна з істот, вища за інших, підійшла ближче до Емірена. Вона тримала в руках дивний жезл, що нагадував злиття гілок і коренів.
— Ти ступив на Стежку Світу, Що Дихає, — промовила вона голосом, який звучав ніби з тисячі голосів водночас. — Твої наміри тепер впливають на кожну гілку цього саду.
— Хто ви? — запитав Емірен, відчуваючи, як у грудях наростає тривога, змішана з цікавістю.
— Ми — Сторожі Дихання, — відповіла істота. — Ми не творимо і не руйнуємо. Ми лише спостерігаємо і зберігаємо. Але тепер ти тут, і твоя присутність збурює гармонію.
— Що це означає? — Емірен відчув, як слова створіння холодними хвилями пройшлися його тілом.
— Ти — творець. І ти несеш у собі силу змінювати цей світ. Але з кожною зміною приходить наслідок.
Тіньова ріка
Раптом небо над галявиною затяглося темними хмарами, а десь неподалік пролунав гулкий звук, схожий на ревіння звіра. Емірен повернув голову й побачив, як із глибин лісу починає підійматися щось чорне. Спершу це здавалося тінню, але потім стало зрозуміло, що це річка. Її течія була густою, як смола, а на поверхні іноді з’являлися обличчя, що спотворювалися у криках.
— Це Тіньова ріка, — сказала Сторожа, піднімаючи свій жезл. — Вона живе там, де порушується баланс. Її поява означає, що твій вибір починає впливати на хід вічності.
Емірен застиг. Його серце стислося від жаху, але він змусив себе запитати:
— Що я маю зробити?
— Подивися всередину себе, — відповіла Сторожа, торкаючись жезлом землі. — Чи зможеш ти прийняти наслідки своїх рішень?
Гілка часу
Емірен опустився на коліна перед галявиною. Земля під ним здавалася теплою, а десь у глибині він відчув, як б’ється серце цього світу. Річка продовжувала наближатися, її гул наростав, і здавалося, що кожна секунда тягнеться вічність.
Раптом перед ним виросла гілка. Її листя мерехтіло, як зорі. Він відчув, що це частина його самого, частина його вибору.
— Ти можеш врятувати цей світ, — пролунав голос Садового Духа. — Але для цього ти маєш віддати частину себе. Час, який належить тобі, стане частиною цього саду.
— Віддати частину себе? — запитав він, торкаючись гілки.
— Так. Але пам’ятай: ця гілка буде лише однією з багатьох.
Емірен зробив глибокий вдих і відчув, як у ньому пробуджується рішучість. Він торкнувся гілки, і в ту ж мить його свідомість заповнила світла хвиля.
Тіньова ріка завмерла, а потім почала зникати, залишаючи після себе тільки легкий серпанок. Сторожа схилила голову перед Еміреном.
— Ти зробив перший крок, — сказала вона. — Але пам’ятай: сад лише починає дихати.
Емірен підвівся й глянув на стежку, яка вела ще далі вглиб лісу. Попереду його чекали нові випробування, але тепер він відчував, що стає частиною чогось більшого.
— Я продовжу, — прошепотів він і пішов уперед.