Пробудження Часової Бурі
Після прийнятого вибору Вічний Сад здавався непорушним. Срібне Дерево більше не тремтіло під вагою минулого, а його гілки, очищені від темних прожилок, мерехтіли м’яким світлом. Озеро Часу залишалося гладким, не віддзеркалюючи розірвані можливості. Світ застиг у гармонії.
Але в тій тиші ховалося щось інше.
Емірен відчув це першим—ледь помітний рух у просторі, схожий на легкий подих вітру. Проте у Вічному Саду вітер не гуляв сам по собі.
— Щось не так, — сказав він, спрямувавши погляд у далечінь.
Фламенн підійшов ближче, поклавши руку на руків’я свого меча. Його чуття ніколи не підводило.
— Це не залишки старого світу? — припустив він.
— Ні, — відповів Порожній. Його голос був тихим, але напруженим. — Це щось інше.
Водяний ступив уперед, опустивши долоню у воду Озера Часу. Його тіло здригнулося, наче його обпалило.
— Вода не відповідає. Вона застигає, але не тому, що стала стабільною. Вона… затримує час.
Емірен відчув, як щось всередині нього реагує на ці слова. Вічний Сад мав дихати, час мав текти. Якщо цього не відбувалося, значить, рівновага була порушена.
І тоді вони почули перший звук—далекий гул, ніби грім, що котився крізь тканину реальності.
— Часова буря, — прошепотіла Сутність, з’являючись поруч із ними. Її обличчя було спокійним, але погляд напруженим.
— Часова буря? — повторив Фламенн.
— Це рідкісне явище, — відповіла вона. — Воно виникає, коли нова Вічність ще не закріпилася повністю, а відлуння старої шукають спосіб повернутися. Це не просто вітер у часі, це вир, що може затягнути все в небуття або ж породити нові розломи.
— Що нам робити? — запитав Водяний.
Сутність подивилася на Срібне Дерево.
— Вам доведеться знайти її джерело.
У серці шторму
Вони вирушили вглиб Вічного Саду, туди, де дерева стояли так густо, що їхні гілки перепліталися, створюючи майже суцільну стіну. Коли вони ступили за цей бар’єр, світ навколо змінився.
Повітря стало густішим, а простір — ніби розірваним на шматки. Час не йшов рівномірно—в одному місці він застигав, в іншому прискорювався, створюючи хаотичний ритм, що нагадував зламаний механізм.
І тоді вони побачили її.
У центрі хаосу височіла постать, з якої виривалося світло та тінь одночасно. Вона не мала чітких обрисів—лише контури, що змінювалися, наче вона складалася з самих часових вихорів.
— Вона… — Водяний насилу вимовив слова. — Вона жива?
Сутність схилила голову.
— Це не зовсім істота. Це втілення незавершеного вибору.
Фламенн стиснув руків’я меча.
— Тобто це наслідок того, що ми вирішили зберегти минуле в новій Вічності?
— Саме так, — підтвердила Сутність. — Але вона ще не знає, ким їй стати.
Емірен ступив уперед.
— Якщо вона залишиться в такому стані, вона може зруйнувати все.
Порожній кивнув.
— Ми повинні завершити цей вибір.
Останній крок у створенні нової Вічності
Емірен відчув, як його внутрішня суть відгукнулася на хаос, що вирував навколо постаті. Його здібності, що дозволяли йому відчувати тканину часу, тепер горіли в ньому, ніби закликаючи діяти.
— Ми повинні направити її, — сказав він.
— Але як? — запитав Фламенн. — Це ж не просто розлом, не просто вузол. Це… щось більше.
Сутність простягнула руку, і перед ними з’явилося ще одне видіння—три образи тієї істоти, якою вона могла стати.
Перший був чистим світлом, що стабілізувало все навколо.
Другий був темрявою, що поглинала зайві часові лінії, залишаючи лише одну.
Третій — щось між цим, істота, що могла змінюватися, адаптуючись до потоків часу.
— Це три можливості, — сказала Сутність. — Ви повинні вибрати одну.
Емірен подивився на інших.
— Якщо ми оберемо перший шлях, світ стане стабільним, але приреченим на сталість.
— Якщо другий, — сказав Фламенн, — ми ризикуємо втратити варіативність майбутнього.
— А якщо третій… — Водяний вдивлявся у хаос, що крутився навколо. — То ми впустимо у Вічність щось, що може змінитися в будь-який момент.
Емірен відчув, як час знову починає розходитися під його пальцями.
— Ми вже приймали подібний вибір. І якщо ми хочемо, щоб Вічність справді була живою…
Він простягнув руку і торкнувся третього образу.
Світ здригнувся.
Сутність усміхнулася.
— Ви зробили вибір. Тепер Вічність завершиться.
Світло і темрява навколо них злилися в одне. Часова буря припинила своє кружляння, простір більше не був розірваним. Істота, що стояла перед ними, почала набувати форми—не сталої, а такої, що могла змінюватися.
Срібне Дерево задзвеніло вітром, що повернувся до Саду. Озеро Часу знову стало спокійним, але більше не таким, як раніше.
Емірен відчув, як у ньому самому щось змінилося.
— Ми тепер не просто ті, хто творить, — сказав він. — Ми ті, хто дозволяють Вічності бути собою.
Фламенн кивнув.
— Істинний баланс.
Сутність зробила останній жест, і нова Вічність остаточно закріпилася.
— Тепер ми побачимо, що принесе майбутнє, — сказав Водяний.
І вони рушили далі, залишаючи за собою тінь, що нарешті злилася з новим світом.