Крокуючи обраною стежкою, Луміс і Ейлі вийшли до величної вежі, яка височіла над горизонтом, немов розколотий моноліт. Її поверхня була вкрита сяючими символами, які змінювалися й мерехтіли, наче передавали послання.
— Що це за місце? — тихо запитав Луміс, відчуваючи, як холод пробігає його шкірою.
Ейлі зупинилася перед масивними дверима, на яких було вирізьблено сцену з багатьма постатями. Вони стояли, тримаючи в руках годинники, стрілки яких рухалися в різні боки.
— Це… спогади, — сказала вона. — Я відчуваю, що вони належать не лише нам.
— Але чому вони тут? — Луміс торкнувся дверей, і ті почали повільно відкриватися, впускаючи їх усередину.
Всередині вежа виглядала, як нескінченний лабіринт спогадів. Її стіни були покриті полицями, заповненими безліччю блискучих сфер, кожна з яких світилf своїм унікальним кольором. Від них виходили слабкі звуки — шепіт, сміх, навіть тихий крик, який наче належав самим стінам цієї величної будівлі. Луміс не міг стримати себе від того, щоб підійти ближче до однієї з них.
— Це не просто вежа. Це архів, — сказала Ейлі, її голос був м’яким, наче сама вежа шепотіла їй.
— Архів чого? — Луміс обережно протягнув руку і взяв одну зі сфер у руки. Як тільки його пальці торкнулися її гладкої поверхні, він відчув, як тепло проникло у його тіло, а перед його очима з’явилося коротке, але яскраве видіння.
Він побачив луг, покритий зеленою травою, де маленька дівчинка бігала по колу, весело тримаючи в руках повітряного змія. Її сміх був чистим і дзвінким, а сама сцена випромінювала радість. Але раптом усе змінилося. Луг охопив вогонь, а дівчинка зникла, залишивши лише тінь у димі.
— Це чиїсь спогади, — прошепотів він, повертаючи сферу на місце, але дивний біль у грудях не зникав.
— Мабуть, це спогади всіх, хто коли-небудь був тут, — сказала Ейлі, її погляд був затуманений тими спогадами, які вона не могла побачити, але відчувала кожним своїм рухом. — Але чому їх зберігають? Чому вони тут?
Тим часом перед ними, в самому центрі кімнати, з’явився яскравий стовп світла, який заповнив все навколо. І раптом, немов самі стіни вежі заговорили, глибокий, потужний голос оголосив:
— Ласкаво просимо до Вежі Спогадів. Ви прийшли шукати відповіді, але будьте обережні: кожен спогад має свою ціну.
Луміс підскочив від несподіванки, обертаючись навколо себе, намагаючись зрозуміти, звідки лунає цей голос. Але кімната залишалася тишею, тільки світло продовжувало розгортатися, немов живий організм.
— Хто ти? — вигукнув Луміс, його голос віддзеркалився від стін, а серце калатало, неначе могло вирватися з грудей.
— Я — хранитель часу і правди, — відповів голос, і його звучання було настільки могутнім, що Луміс відчув, як його суглоби трохи відсмикнулися від кожного слова. — Ви маєте право дізнатися те, що шукаєте, але чи готові ви до істини?
Ейлі, не відводячи погляду від Луміса, повільно підійшла до нього. Її очі світилися спокійною рішучістю, і він раптом відчув, що вона бачить не тільки фізичний світ навколо, але й глибини його душі. Її присутність була мовчазною підтримкою.
— Ми готові, — сказала вона, її голос звучав так, наче вона вже знала все, що мало статися.
Коли її слова рознеслися в повітрі, стовп світла згас, але світло залишилося у формі двох величезних тронів, що виникли в центрі кімнати. Один був чорним, як сама ніч, а інший — білим, мов світанок. Перед тронами виросли дві нові сфери, що світлися так яскраво, що було неможливо відвести погляд.
— Ви повинні вибрати, — прогримів голос. — Одна сфера містить спогади минулого, інша — знання про майбутнє. Але знайте, вибір визначить вашу подальшу подорож.
Луміс і Ейлі стояли в нерухомій тиші, поглядаючи на сферу минулого і майбутнього. Це був не просто вибір, це була доля. Один погляд на білу сферу і Луміс відчув, як завмирає час. Може, це була можливість дізнатися все, що чекає їх попереду. Чорна сфера ж, вона була повна темних загадок, які могли поглинути їх, але вона могла також подарувати відповіді, яких не було б у іншому світі.
— Ти хочеш знати майбутнє чи дозволити минулому впливати на твоє рішення? — запитала Ейлі, злегка нахиливши голову, її погляд був роздумливим, а її рука ледь торкалася сфери.
Луміс подивився на неї і відчув, що вибір має бути зроблений разом. Як би не виглядала їхня подорож, вони повинні були пройти її поруч, адже тільки так вони могли б знайти істину.
Він простягнув руку до білої сфери, а Ейлі, посміхаючись, зробила те саме з чорним світлом.
Як тільки їхні пальці торкнулися сфер, лабіринт навколо них змінювався, немов сама вежа почала оживати і дихати разом із ними. Спогади та знання зливалися в єдине ціле, і світло заповнило їхні серця, обіцяючи відкрити не лише майбутнє, але й приховані частини їхніх душ.
Тепер їхній вибір, їхнє рішення, визначало не тільки те, що вони дізнаються, але й хто вони стануть на шляху вперед.