Стежка, що розгорталася перед Еміреном, здавалась нескінченною. Її кам’янистий ґрунт був вкритий м’яким зеленим мохом, який світився у темряві, як зорі у нічному небі. Навколо все ще відчувалося дихання Саду, але тепер воно стало глибшим, наче хтось пробуджувався з давнього сну.
Емірен продовжував рухатися вперед, відчуваючи, як з кожним кроком його зв’язок із цим світом міцнішає. Він відчував, як кожен листок, кожен корінь відповідає на його присутність. Але з цим зв’язком приходило й інше — тяжкість, схожа на відповідальність.
Печера Слухання
Стежка привела його до підніжжя високого пагорба, на схилі якого відкривалася темна печера. Її вхід був обрамлений гілками, що перепліталися в химерний візерунок. Здавалося, ніби ці гілки утримують щось всередині, або, навпаки, намагаються когось не впустити.
Емірен наблизився до входу, і легкий шепіт, що доносився з печери, змусив його зупинитися. Це були голоси, сотні голосів, що перепліталися в одну пісню. Вона була водночас мелодійною й тривожною.
— Увійди, якщо маєш відвагу, — прозвучав голос у його свідомості. Це був голос самого Саду. — Тут ти почуєш голос Коренів і зможеш зрозуміти, що значить творити.
Емірен не сумнівався. Він зробив крок у темряву печери.
Розмови з Корінням
Усередині печери панувала густа темрява, але її заповнювали світлячки, що літали у повітрі, освітлюючи дорогу слабким мерехтінням. Стеля й стіни були вкриті корінням, яке ніби пульсувало, живучи своїм життям.
— Ти прийшов до нас, Творцю, — пролунав низький, глибокий голос, що лунав з усіх боків.
— Хто ви? — запитав Емірен, намагаючись розгледіти джерело звуку.
— Ми — Корені Вічності. Ми — пам’ять часу, глибини його істини, те, що пов’язує всі світи між собою.
Емірен відчув, як його серце стискається. Він розумів, що це місце було не просто частиною Саду — це був його центр, його початок.
— Навіщо я тут? — запитав він, торкаючись стіни печери.
— Ти обрав шлях творця, — відповіли Корені. — Але ти ще не розумієш, що значить створювати. Ти повинен побачити все: не тільки те, що ти створюєш, але й те, чим ти жертвуєш.
Зламана Гілка
Перед Еміреном виросло дерево, що ніби вирвалося з землі печери. Воно було дивним: одна його гілка була зеленою і живою, тоді як інша — сухою і зламаною.
— Кожен вибір — це гілка, — пояснили Корені. — І кожна гілка, яку ти створюєш, залишає свій слід. Одні несуть життя, інші стають зламаними, залишаючи біль і порожнечу.
Емірен дивився на дерево, відчуваючи, як воно говорить з ним. Він простягнув руку до зеленої гілки, і в ту ж мить перед його очима постали картини.
Він бачив людей, які сміялися й раділи, бачачи свої створені світи. Він бачив дітей, які зростали в саду, де кожне дерево було унікальним. Але з іншого боку він бачив зруйновані світи, гілки часу, що гнили, бо їх покинули, залишили без турботи.
— Твій вибір — це завжди створення й руйнування, — сказали Корені. — Ти не можеш створювати без жертви.
Останнє питання
Емірен замислився. Його серце розривалося між бажанням творити і страхом перед наслідками.
— Як я можу знати, чи правильний мій вибір? — нарешті запитав він.
— Ти ніколи не знатимеш цього до кінця, — відповіли Корені. — Але ти можеш слухати. Корені говорять до тебе, Емірене. Сад говорить. Час говорить. Вчися чути їх, і ти зможеш творити те, що залишиться вічним.
Раптом перед ним знову з’явилася стежка. Вона вела далі, глибше в темряву печери. Але тепер Емірен відчував себе іншим. Він не знав, чи стане сильнішим, але знав, що його подорож тільки починається.
— Дякую, — прошепотів він, і голос Коренів стих.
Емірен зробив перший крок на нову стежку, знаючи, що попереду його чекають нові випробування, нові вибори, і, можливо, нові гілки, які йому доведеться створювати — чи ламати.