Світло згасло, і Меланія опинилася в густій тиші, що, здавалося, поглинала всі звуки. Вона стояла посеред величезної зали, стіни якої були вкриті мерехтливими рунами. Вони пульсували слабким світлом, наче реагуючи на її присутність. Повітря було важким, але чистим, наповненим запахом стародавнього каменю й чогось невловимо ефемерного, наче далекий відгомін голосів.
Перед нею розкинувся лабіринт. Його стіни, високі й темні, змінювали форму, ніби живі, постійно перебудовуючись і закриваючи шляхи, що відкривалися лише мить тому. Меланія відчула, як її серце наповнюється тривогою. Це місце було живим, і воно випробовувало її.
“Це — Лабіринт Відлунь,” знову озвався голос, той самий, який супроводжував її через весь шлях. Але тепер він звучав глибше, немов виходив із самих стін. “Кожен крок тут буде не лише твоїм вибором, а й відлунням того, ким ти була і ким можеш стати.”
Меланія відчула, як меч у її руці пульсує, його світло змішується із сяйвом рун. Вогонь Безмежності був її провідником, але навіть він здавався слабшим у цьому місці.
Зробивши перший крок у лабіринт, вона зрозуміла, що час тут тече інакше. Кожна секунда розтягувалася, перетворюючись на хвилини, а можливо, й на години. Її відчуття часу зникли, залишивши лише гостре усвідомлення моменту.
На першому роздоріжжі перед нею з’явилося щось дивне. У повітрі, немов у воді, плавали образи. Вона побачила себе в дитинстві, як стоїть у саду з батьком. Потім сцена змінилася, і Меланія побачила той день, коли вперше дізналася про Вартових Вічності. Її серце забилося швидше.
“Що це таке?” — запитала вона в голос.
“Це твоє відлуння,” відповів голос. “Кожен твій вибір створює хвилі, які залишають сліди в часі. Тут ти зіштовхнешся з тим, що було, і тим, що може бути.”
Меланія зрозуміла, що лабіринт — це не лише випробування, а й дзеркало, яке показує її саму. Вона обрала лівий шлях, але відчуття було таке, ніби вона вибирає не напрямок, а частину себе.
Її шлях був непростим. Стіни рухалися, замикаючи проходи, відкривали нові. На одному з поворотів перед нею з’явився силует, що нагадував її саму, але цей образ був старшим, з втомленими очима, що знали занадто багато болю.
“Хто ти?” — запитала Меланія, стискаючи меч.
“Я — ти, яка зламалася,” відповіла фігура. Її голос був сповнений гіркоти. “Ти, яка не витримала ваги своїх рішень.”
Цей образ зник так само швидко, як і з’явився. Меланія зрозуміла, що кожен крок у цьому місці змусить її зіштовхнутися з власними страхами, сумнівами та надіями.
На іншому повороті вона побачила інший образ — себе, але з очима, сповненими світла й сили. Ця версія була спокійною й величною, ніби вже досягла чогось більшого.
“Це те, ким ти можеш стати,” озвався голос. “Але чи готова ти прийняти всі жертви, які це потребує?”
Меланія мовчала. Вона знала, що відповіді тут немає, що кожен крок буде вибором, а кожен вибір — новим відлунням у її душі.
Лабіринт тривав. Її меч став тьмянішим, але він досі освітлював шлях, і Меланія йшла далі, знаючи, що попереду на неї чекає істина, яка змінить усе.