Антем крокував крізь туман, що огортав руїни старого міста. Це місце колись вважалося центром життя, але тепер від нього залишилися лише уламки стін і зламані арки. Кожен крок віддавався в голові, наче його відлуння змінювало саму тканину реальності. Він відчував тягар на плечах – не фізичний, а щось більше, невидиме, але водночас незаперечне.
Попереду, серед каміння, стояла фігура. Її обличчя ховалося під каптуром, а руки тримали ланцюги, які, здавалось, простягались у нескінченність. Кожна ланка була ідеальною, ніби створена не руками людей, а чимось більшим.
— Ти наблизився до розуміння, — промовила постать голосом, який одночасно лунав ззовні та всередині Антема.
— Що це за ланцюги? — запитав він, спиняючись на безпечній відстані.
Фігура підійняла одну з ланцюгів і показала на нього. Антем побачив сцени — уривки життя, які змінювались із кожним новим витком. Люди працювали, страждали, закохувались, втрачали… Ланцюги тримали їх разом, примушуючи жити так, як вони звикли, навіть якщо це здавалося безглуздим.
— Це те, що ти хочеш зруйнувати? — спитала фігура, наближаючись.
Антем замислився. Відчуття знайомої боротьби підіймалося в його душі, але тепер йому здавалося, що зруйнувати систему — це не лише звільнення, а й можлива катастрофа.
— Я хочу знати правду, — відповів він нарешті. — Але не знаю, чи вистачить мені сил змінити те, що буде після цього.
Фігура підійшла ще ближче, і Антем відчув холод.
— Ти вже змінив більше, ніж думаєш. Але зміни починаються не з ланцюгів, а з того, хто їх носить.
Від цих слів у голові Антема почало складатися нове розуміння. Ланцюги — це не лише тягар. Вони також з’єднують людей, створюють ілюзію порядку серед хаосу.
— Хто ти? — прошепотів він.
Фігура повільно опустила каптур. Її обличчя виявилось дзеркалом, у якому Антем побачив себе. Але в очах цього відображення палав вогонь, наче воно вже зробило вибір, якого він досі уникав.
— Я — ти, коли перестанеш боятися.
Із цими словами фігура розчинилась у повітрі, залишивши за собою лише ланцюги, що поступово зникали, один за одним.
Антем стояв у мовчанні, розуміючи, що ланцюги — це його власні страхи, його минуле, його прагнення триматися за те, що він уже втратив. Щоб зруйнувати систему, він повинен спочатку звільнитися сам.
Антем залишився стояти серед руїн, поглядаючи на те місце, де щойно зникла фігура. Туман поступово розсіювався, відкриваючи вдалині обриси нової вежі. Вона була іншою — темною, незвичайної форми, ніби кожна її лінія суперечила логіці. Вона виглядала нестабільною, але водночас притягувала, як магніт.
Його думки вирували. Фігура сказала, що ланцюги — це його страхи та минуле, але чи справді він готовий від них відмовитись? Чи варто відпускати те, що тримало його у межах звичного світу, навіть якщо цей світ був ілюзією?
Відповідь почала формуватися всередині нього. Вона була не у словах, а у відчутті — гострому і чистому, як перший подих після довгого занурення у воду.
Антем знову рушив уперед. Кожен крок віддавався важким відлунням, але тягар, який він відчував раніше, почав розчинятися. Здавалось, ніби з кожним кроком він залишав за собою щось невидиме, але вагоме.
Коли він наблизився до вежі, її двері, виконані з темного металу, раптом відчинилися. Усередині не було сходів чи кімнат — лише чорна порожнеча, у якій плавали безформні вогники. Один із них підлетів ближче, кружляючи навколо нього.
— Ти вже зробив перший вибір, — пролунало звідусіль, хоча голос був майже нечутним, як шепіт у вітрі. — Наступний стане вирішальним.
Вогник торкнувся його чола, і перед його очима постали спогади. Він побачив себе в дитинстві, коли вперше почув про Вартових вічності, і ту мить, коли вирішив стати частиною системи. Він знову прожив свій біль, коли втратив когось важливого, і той момент, коли вперше відчув, що час — це обман.
Антем хотів відштовхнути ці видіння, але зрозумів: це не покарання, а нагадування. Його шлях до істини лежить через прийняття.
Коли видіння закінчились, вогник загас і зник. Порожнеча заповнилась слабким світлом, і перед Антемом з’явився новий артефакт — тонкий, майже прозорий годинник, у якому не було стрілок.
— Це маятник без руху, — пояснив голос. — Він відкриє тобі наступний шлях, але його використання потребує великої жертви.
Антем простягнув руку і взяв годинник. Його тіло охопило тепло, змішане з болем, але він не відпустив. Він знав, що назад дороги вже немає.
Його чекав новий вибір. І цього разу він не боявся його зробити.
Антем уважно розглядав артефакт у своїх руках. Він був легким, майже невагомим, але відчуття, що щось величезне залежить від нього, тиснуло сильніше, ніж будь-який фізичний вантаж. Прозорий корпус годинника переливався слабким світлом, а всередині, замість механізму, ніби текла рідка тінь.
“Маятник без руху” — ці слова продовжували звучати в його голові. Але що вони означають? Як користуватися цією річчю?
Антем зітхнув і обережно сховав артефакт до своєї сумки. Рішення ще треба було знайти, але він знав: діяти потрібно швидко. З кожним його кроком щось у світі змінювалося. Можливо, зупинка маятника в попередній вежі вже викликала зрушення в системі, і тепер вона почне захищатися.
Щойно він ступив за межі вежі, туман остаточно розсіявся, і перед ним відкрився новий пейзаж. Вузький шлях тягнувся через безкраю долину, оточену гострими, як ножі, скелями. Здавалося, ніби весь ландшафт намагався відштовхнути його, створюючи відчуття небажаності. Але найдивнішим було не це — небо над ним здавалося розірваним. У місцях, де раніше панував сірий покров, тепер виднілися діри, крізь які проглядали далекі мерехтливі зірки.
Антем затримав погляд на одному з таких розривів, і серце його завмерло. Він відчув, ніби зірки дивляться на нього у відповідь, відправляючи повідомлення без слів.
Раптом його думки перервала тінь, що ковзнула долиною. Вона була швидкою і непомітною, але достатньо великою, щоб змусити його насторожитися.
— Я знав, що ти тут, — пролунало ззаду.
Антем різко розвернувся, і його рука вже інстинктивно потягнулася до кинджала. Перед ним стояв чоловік у чорному плащі з червоними знаками, що нагадували зубчасті колеса. Його обличчя було приховане маскою, але голос звучав знайомо.
— Хто ти? — запитав Антем, намагаючись стримати тривогу.
— Той, хто має повернути тебе назад, — відповів незнайомець. Його голос був спокійним, але від нього війнуло загрозою. — Ти порушив правила.
Антем відчув, як усередині нього прокидається щось схоже на гнів, змішаний із рішучістю.
— Правила створені для того, щоб контролювати нас. Але ти сам знаєш, що вони — брехня.
Чоловік мовчав кілька секунд, а потім повільно кивнув.
— Можливо, ти маєш рацію. Але чи готовий ти до наслідків? Часові шестерні не вибачають зупинки. І вони вже йдуть за тобою.
— Часу не існує, — твердо відповів Антем. — А отже, немає і шестерень.
— Дивно чути це від того, хто досі носить їхній знак, — промовив незнайомець і вказав на тонкий шрам у формі кола на зап’ясті Антема.
Антем різко сховав руку за спину.
— Якщо ти прийшов забрати мене, то доведеться боротися.
Чоловік повільно витягнув з-під плаща тонкий меч, який світився м’яким синім світлом.
— Я прийшов не для цього, але якщо ти наполягатимеш…
Антем не чекав завершення фрази. Його кинджал уже злетів у повітря, а ноги самі кинули його вперед. Тепер вирішували не слова, а дії.
Антем кинувся вперед, відчуваючи, як кров пульсує в скронях. Незнайомець, здавалося, не поспішав — його рухи були точними, спокійними, майже холодними. Меч у його руці блиснув у напівтемряві, перехоплюючи кинджал Антема з майже ідеальною легкістю.
— Ти гарний, — кинув незнайомець. — Але цього недостатньо.
Він змахнув мечем, і удар був настільки сильним, що Антем відскочив назад, ледь втримавши рівновагу. В його грудях запалало — від люті, страху та відчуття, що противник знає щось, чого не знає він.
— Ти не просто варта, — сказав Антем, вдивляючись у маску. — Хто ти насправді?
Чоловік трохи нахилив голову, наче міркував, чи варто відповідати.
— Я такий, як ти, — нарешті промовив він. — Колись. Поки не зрозумів, що істина нічого не варта.
— Тоді чому ти досі служиш системі?
— Бо хаос гірший за ілюзію. А ти його наближаєш, навіть не розуміючи, що несеш.
Антем на мить замислився, але незнайомець не дав йому часу на роздуми. Його рухи стали швидшими, удари — жорсткішими. Антем ледь встигав ухилятися, ковзаючи між уламками скель, які розкидані долиною.
Раптом його рука натрапила на камінь — гладкий, круглий, схожий на око. Це був не звичайний уламок: він відчував у ньому енергію, схожу на ту, що випромінював маятник.
Вирішуючи інстинктивно, Антем схопив камінь і стиснув його в руці. У ту ж мить повітря навколо нього змінилося. Світ ніби сповільнився — рухи незнайомця стали повільними, майже застиглими, а його меч завис у повітрі.
Антем скористався цим. Він різко підскочив, ухилився від леза й кинув камінь у землю між ними. Удар викликав хвилю світла, яка розсіяла туман і змусила незнайомця відступити.
— Це не кінець, — промовив чоловік, стоячи на віддалі. Голос його більше не звучав самовпевнено. — Ти не знаєш, що саме пробуджуєш.
З цими словами він розвернувся і зник у тіні, залишивши Антема одного.
Антем залишився стояти серед уламків, важко дихаючи. Камінь зник, але енергія, яку він викликав, ще залишалась у повітрі. Зірки в розривах неба тепер світили яскравіше, наче щось у світі зрушило з місця.
Антем відчував, що це була лише перша зустріч із тим, хто стане його найнебезпечнішим супротивником. Але зараз треба було рухатися далі. Вежі чекали. А разом із ними — відповіді.
Антем знову вирушив уперед, намагаючись заспокоїти думки. Незнайомець здався йому знайомим у чомусь невловимому, ніби їхні долі вже перетиналися. Таємниці навколо системи ставали дедалі глибшими, і кожна відповідь приносила нові питання.
Долина, якою він рухався, поступово змінювалася. Скелетоподібні скелі поступилися місцем рівнині, вкритій густою, чорнуватою травою. На горизонті, наче виринаючи з туману, проступили обриси чергової вежі. Вона була нижчою за інші, проте виглядала древнішою, ніби її побудували задовго до того, як час почав своє панування.
Антем наблизився, відчуваючи знайоме напруження у повітрі. Ця вежа не мала дверей чи вікон. Її поверхня була гладкою, як полірований камінь, і здавалася цілком недоступною. Але він знав: має бути спосіб потрапити всередину.
Він зупинився перед нею, витягнув з сумки артефакт і підняв його так, щоб він опинився між ним і вежею. Маятник без руху засвітився легким, тьмяним світлом, і на поверхні стіни почали проявлятися символи. Це були спіралі, схожі на ті, які він бачив у своїх видіннях.
Раптом земля під ногами здригнулася, і стіна перед ним почала розходитися, утворюючи вузький прохід. Звідти линуло тепле, золотаве світло, змішане з віддаленим гудінням, яке нагадувало биття серця.
Антем вдихнув і ступив уперед. Усередині його зустрів просторий зал, освітлений тим самим золотавим світлом. На підлозі візерунками викладені ті ж спіралі, а в центрі кімнати стояв дивний пристрій — він нагадував механічний годинник, але без циферблату. Замість стрілок у ньому оберталися уламки кришталю, відкидаючи відблиски на стіни.
Антем повільно підійшов ближче, не відводячи погляду від пристрою. Коли він опинився поруч, артефакт у його руці знову засвітився, і пристрій почав реагувати. Уламки кришталю оберталися швидше, і простір навколо зали ніби зсунувся.
Перед ним з’явилося видіння. Він побачив світ до створення часу — спокійний, нерухомий, але водночас живий. Люди жили без страху перед втратою чи минущістю, але й без амбіцій, які рухають до змін. Цей світ був гармонійним, але дивним, майже бездушним.
Видіння змінилося. Антем побачив, як система встановила маятники в кожній вежі, змусивши світ текти. Із появою часу прийшли емоції, творчість і конфлікти. Але ціна була висока — безперервна боротьба й підкорення законові, якого раніше не існувало.
Голос, глибокий і хрипкий, вирвав його з трансу:
— Тепер ти розумієш. Що обереш: гармонію без свободи чи хаос, у якому кожен створює себе?
Антем повернувся, але в залі нікого не було. Голос належав системі або самій вежі, яка тепер випробовувала його.
— Я оберу істину, — тихо відповів він, хоча сумнів усе ще жеврів у його серці.
Від його слів пристрій у центрі кімнати зупинився. Кришталеві уламки зависли в повітрі, а потім один із них почав світитися. Він повільно опустився в руку Антема.
— Твій шлях триває, — прогудів голос.
Антем стиснув кришталевий уламок. Його форма нагадувала половину маятника. Він розумів, що це лише частина відповіді, і наступні випробування стануть лише важчими.
Вихід із вежі відкрився, і він рушив далі, тепер ще більше переконаний у своїй місії.
Антем вийшов із вежі, міцно стискаючи кришталевий уламок. Повітря стало холоднішим, і небо, яке раніше було розірваним, тепер почало повільно затягуватися хмарами. Відчуття тривоги наростало — щось у світі змінювалося, і Антем знав, що це не залишиться непоміченим для системи.
Він зупинився на пагорбі, дивлячись на далечінь. Наступна вежа була ледь видимою на горизонті, а шлях до неї пролягав через густий ліс, що темнів перед ним. Ліс виглядав неприродно тихим, немов там не було жодної живої істоти.
Антем згадав слова незнайомця: “Часові шестерні не вибачають зупинки.” Чи чекатиме там щось схоже на попереднього супротивника? А може, цей ліс сам по собі стане випробуванням?
Зробивши глибокий вдих, він рушив уперед.
Ліс огорнув його майже відразу, ніби стіною. Дерева були високими й старими, з гіллям, що утворювало суцільний покрив, крізь який майже не пробивалося світло. Навіть вітер тут здавався застряглим у часі, залишаючи повітря нерухомим і важким.
Зробивши кілька кроків, Антем почув дивний звук. Спочатку це було схоже на шелест листя, але потім переросло у щось подібне до шепоту. Голоси, тихі й невловимі, кликали його, вимовляючи слова, яких він не розумів.
— Це пастка, — прошепотів він собі, стискаючи уламок маятника в руці.
Кришталевий уламок знову почав світитися, ніби реагуючи на щось навколо. Світло від нього розсіювало темряву, але водночас здавалося, що ліс сам намагається поглинути це світло.
Антем продовжував рухатися, і шепіт ставав голоснішим. Голоси ніби намагалися пробратися в його свідомість, нашіптуючи спокуси, сумніви й страхи.
— Навіщо ти борешся? — запитав один із голосів, що звучав найбільш чітко. — Час був створений не просто так. Без нього ти не був би тим, ким є.
— Я не хочу бути тим, ким мене зробили, — відповів Антем, продовжуючи рухатися.
— Але хто ти без часу? — голос змінив тон, ставши м’якішим, майже співчутливим. — Ти думаєш, що звільнення принесе спокій, але чи готовий ти до пустоти?
Антем раптово зупинився. Питання різонули його думки. Що буде, якщо час справді зникне? Чи може він існувати без цього виміру, до якого звикли всі?
Він заплющив очі й зосередився на своєму внутрішньому відчутті. “Ти шукаєш істину, але істина завжди складна,” прозвучали його власні слова, які він колись сказав одному зі своїх друзів.
Шепіт раптом стих. Ліс завмер, ніби визнаючи його силу волі.
Перед ним відкрилася вузька стежка, яка вела до іншого боку лісу. Світло кришталевого уламка стало яскравішим, указуючи йому напрямок.
Антем кивнув сам собі й рушив уперед, тепер ще більш впевнений: його шлях — це не лише боротьба із системою, але й із власними страхами та сумнівами.
Антем пройшов через ліс, і коли він вийшов на край, перед ним знову розкрився широкий горизонт. Час від часу у ньому з’являлися спалахи світла, наче відблиски якихось незримих механізмів, що працюють під поверхнею реальності. Далеко вгорі на хмарах вже вирізнялася ще одна вежа. Цього разу її форма була різка і неприступна, немов з самого каменю. Кришталевий уламок в руці відчувався теплим, і його світло вказувало напрямок.
Але на горизонті не тільки вежа привертала увагу. Щось темне, важке і розмитілося в самому повітрі. І хоча Антем відчував, що його подорож ще не закінчена, щось всередині підказувало: настав момент для великої битви.
Його серце забилося швидше. Вітер став холоднішим, і навіть зорі на небі раптом почали зменшувати свою яскравість. Земля під ногами здригалася, мов від передчуття. Втім, Антем був спокійний. Він знав, що страх — це тільки частина його шляху, і як би важко не було, він не може дозволити собі зупинитись.
Несподівано перед ним з’явилася постать — високий чоловік у темному плащі. Його очі світліли холодним блакитним світлом, а вираз обличчя був спокійний, майже беземоційний. Вигляд цього незнайомця був таким знайомим, що Антем на мить не зміг визначити, звідки він його знає.
— Ти знову тут, — сказав чоловік голосом, що прозвучав ніби ехо з минулого.
— Ти? — Антем зробив крок назад, відчуваючи, як його серце стискається.
— Так, це я. І так, це твоя остання зупинка. Ти прийшов за істиною, але чому б тобі не скористатися цією можливістю й не зупинити цей шлях? Ти можеш залишити все це. Ти можеш зберегти себе, не проходячи через випробування.
Антем здригнувся, але відразу зібрався.
— Я не можу. Я не можу повернутися, знаючи те, що тепер знаю. Істина важлива. Це шлях, який я маю пройти.
Чоловік, що стояв перед ним, тільки посміхнувся.
— Всі думають так. Ти, як і всі до тебе, намагаєшся боротися з чимось, що не можна змінити. Система — це не просто ілюзія, це сама суть існування. Ти хочеш зламати її? Систему часу? Ти готовий до цього?
Антем відчував, як навколо нього все починає змінюватися. Ландшафт перед ним розмивався, а світло від кришталевого уламка загасало, ніби від нього відверталися всі природні сили цього світу.
— Я готовий, — твердо відповів Антем. — Якщо я зламаю цей ланцюг, що зв’язує нас усіх, я знайду спосіб зрозуміти, як змінити все.
Чоловік глибоко вдихнув, наче вражений його рішучістю. Але потім його обличчя знову стало безжальним.
— Якщо ти зламаєш ланцюг, розірвеш і все, що є навколо тебе. Ти готовий до цього? Чи ти впевнений, що хочеш позбавити себе і всіх інших цього світу?
— Я не боюся, — відповів Антем, стиснувши уламок у руці. — Я зламаю цей ланцюг. Час — це ілюзія. Ми не повинні жити у страху, прив’язані до нього.
Незнайомець замовк, і його погляд став глибоким, як безодня. Тоді він повільно підняв руку, і в повітрі почав з’являтися світловий механізм, який ніби збирав усі просторові частки, формуючи енергію, що обплутувала все навколо.
— Ти не розумієш, — тихо сказав він. — Але ти зрозумієш, коли настигне кінцева хвиля.
Механізм запрацював, і на мить все перед Антемом спалахнуло. Але цього разу він не відступив, а стиснув уламок ще сильніше. Відчуття часу, що розпадається, стало ясним — він рухався до моменту, коли все стане відомим.
З новим рішучим кроком він продовжив свій шлях, знаючи, що кожен крок наближає його до кінця системи.
Антем відчував, як серце б’ється швидше, а все навколо нього починає сповільнюватися, ніби світло навколо розсіюється крізь чорну пелену. З кожним кроком до кінця шляху його рішучість ставала міцнішою. Він більше не міг дозволити собі сумніви, хоча вони все ще шепотіли на межі свідомості. Але він вже не слухав їх.
Незнайомець залишався перед ним, як кам’яний монумент, а його слова звучали все тихіше, немов відлуння далекого голосу. Проте Антем знав: жодні слова не зупинять його. Вибір був зроблений.
— Якщо я зламаю систему, я це зроблю заради всіх, — сказав він, дивлячись у темне небо, яке вже почало тріскатися від незримого напруження.
Чоловік лише посміхнувся, і цей погляд залишив на його обличчі відбиток скорботи.
— Ти не зупиниш час. Ти лише відкриєш його двері, і що буде далі — тобі не доведеться питати.
Із останнім поглядом незнайомець розтанув у темряві, а перед Антемом залишилась лише тиша.
Рухаючись уперед, він відчув, як відчуття невідомості заповнює його. Всі механізми навколо нього зупиняються, і він відчуває, що зараз це момент істини. Це не тільки боротьба за знищення системи, але й за саму можливість існувати поза нею.
Антем зробив крок уперед, і земля під його ногами, здається, відгукнулася на цей рух. З кожним його кроком світ знову змінюється, і перед ним, на горизонті, знову почали спалахувати нові обриси веж.
Тепер він знав: його подорож тільки починається.
Антем продовжував йти, і кожен його крок відлунював у тиші, що огортала його навколо. Вітер, що колись здався застиглим у часі, тепер повільно повертався до життя, і навіть небо стало яснішим, хоча небо було холодним, мов дзеркало, що відображає невідомі світи.
Те, що здавалося неприродним, тепер мало сенс. Він уже не сумнівався, що перебуває на правильному шляху. З кожною хвилиною система часу відступала, наче тінь, що стирається при світлі.
Перед ним, як маяк у морі темряви, височіла вежа. Вона виглядала такою ж холодною і неприступною, як і попередні, але тепер вона мала інший вигляд. Цей погляд був пронизливим, ніби сама структура вежі дивилась на нього, і його серце відчувало не тривогу, а поклик. Це був момент, коли доля, сама по собі, затягувала його в центр цієї реальності.
Антем підняв голову й подивився на блискучі механізми, які оберталися всередині, як складні шестерні, що в’язали всі елементи його світу в єдину непорушну схему. Але тепер, з відчуттям невідомої сили всередині, він був готовий до того, щоб ці шестерні зламати.
Кришталевий уламок, що так довго був його путівником, почав світитися ще яскравіше, заповнюючи все навколо незвичайним світлом. Він підняв руку, тримаючи його, і світло почало стікати по землі, як річка, яка розмиває старі берегові лінії. Від нього відійшли останні залишки часу, і Антем відчув, як настає та сама миттєвість, коли всі елементи, що складали його існування, переплітаються.
З кожним рухом він наближався до вежі, і, здається, сам час стискався, як пружина, готова до вибуху. Цей момент був вирішальним, адже зараз він мав відкрити, що стоїть за усіма цими ілюзіями.
Але він відчував, що за кожним його кроком наближається не тільки до кінця, але й до початку чогось нової реальності. І чи буде ця реальність тим, що він чекав, чи вона стане лише ще більшою ілюзією? Це питання залишалося відкритим, але він був готовий дати відповідь.
Перед ним вежа розвернулася.
Антем підійшов до вежі, відчуваючи, як повітря навколо нього насичується незвичайною енергією. Світло від уламка стало яскравим і холодним, відбиваючись від кам’яних стін, що здавалося, поглинали його. Вежа почала тріщати, ніби реагуючи на його наближення, і перед ним відкривалися нові шари реальності, не знайомі йому досі.
Він торкнувся стіни, і відчув, як холод проник йому в шкіру, але він не відсахнувся. Це був той момент, коли усі його сумніви, всі страхи, нарешті, залишилися позаду. Він не міг дозволити собі більше відступати. Тепер, коли він стояв перед самою основою цього механізму, він розумів: тут і зараз буде зроблено те, що змінить усе.
І раптом, перед ним з’явилася постать — та сама фігура в темному плащі. Вона знову спостерігала за ним, не кажучи жодного слова, лише спостерігаючи його рухи.
— Ти прийшов, — сказала вона, її голос ледь чутно розносився по повітрю.
Антем не відповів, тільки міцніше стиснув уламок. Йому не потрібні були слова, щоб зрозуміти, що перед ним стоїть не просто прояв системи, а щось більше — останнє випробування перед тим, як зруйнувати все.
Вежа, немов на відповідь, почала видавати звуки, схожі на гудіння великого механізму. Структура почала змінюватися, шестерні всередині її рухались, а стіни вібрували від якоїсь незбагненної сили.
Антем зробив останній крок вперед. Він був готовий. І хоча він не знав, що станеться після того, як він торкнеться цього останнього бар’єра, він уже не боявся.
Це був його момент. Момент, коли все вирішиться.
З рукою, що тримала уламок, він торкнувся вежі, і в ту ж мить вона розкололася, залишаючи за собою лише темряву і порожнечу.
Із цієї порожнечі перед ним виросло нове обличчя системи. Але цього разу він був готовий.