Обеліск стояв перед ними, випромінюючи тривожне сріблясте сяйво. Луміс уважно вдивлявся в його поверхню, сповнену символів, що змінювалися з кожною миттю. Вони ніби рухалися під невидимими пальцями, створюючи і руйнуючи візерунки. Це була мова, яку вони мали зрозуміти, але кожна її спроба розкрити себе здавалася лише натяком на щось більше.
— Це не просто випробування, — прошепотів Луміс. — Це ключ. Якщо ми зможемо розшифрувати його, то побачимо щось більше, ніж просто шлях вперед.
Ейлі дивилася на обеліск із підозрою. В її уяві він здавався схожим на серце цього дивного місця, джерело його сили. Її уламок світився слабко, але рівно, немов підтримуючи її в рівновазі.
— Що якщо це пастка? — запитала вона, тримаючи уламок ближче до себе. — Вони хочуть, щоб ми щось відкрили. Але чи готові ми платити ціну?
Луміс не відповів, зосередившись на символах. Раптом один із них привернув його увагу — вигнута лінія, яка повторювала форму маятника. Її світло здавалось знайомим, і водночас воно кликало до нього.
— Маятник, — сказав він, проводячи рукою над символом. — Вони хочуть, щоб ми зрозуміли, як його зупинка змінила все. Але що далі?
Тим часом стіни продовжували звужуватися. Їхні тіні, що нагадували руки, простягалися до мандрівників. Ейлі зробила крок назад, але потім відчула, як голос арки знову прорізався в її свідомості.
— “Кожен рух має наслідок, кожен вибір — свою ціну. Що ти готовий залишити позаду, аби піти далі?”
Ейлі зиркнула на Луміса. Його рука з уламком затремтіла, але він зібрався з духом і торкнувся символу. Світло розлилося з обеліска, і простір навколо них став рухатись, ніби зала змінювала свою форму. Символи ожили, випускаючи потоки енергії, які закрутилися у вихорі.
— Ми маємо діяти разом, — сказала Ейлі, вловлюючи ритм цих змін. Вона підняла свій уламок і торкнулася обеліска поруч із Лумісом. Їхні світла злилися, створюючи спалах, який розігнав темряву.
На мить усе стало нерухомим. Простір застиг, стіни зупинили свій рух, а обеліск почав змінювати свою форму. Він перетворився на дзеркальну поверхню, яка відбивала їх обличчя — але знову, як і арка, у спотвореному вигляді.
Луміс побачив себе без уламка, із порожнім поглядом, ніби той, хто вже не має мети. Ейлі ж побачила, як уламок у її руці зникає, залишаючи її наодинці серед тіней.
— Це наші страхи, — сказав Луміс, але його голос здригнувся. — Вони хочуть, щоб ми здалися.
— Ми не можемо, — відповіла Ейлі. — Це випробування не сили. Це випробування віри.
Обеліск почав вібрувати, і голос арки знову пролунав:
— “Тільки ті, хто прийме істину без страху, зможуть побачити шлях. Решта загубиться вічно.”
Луміс і Ейлі обмінялися поглядами. Їхні уламки засвітилися яскравіше, і вони одночасно зробили крок уперед, торкнувшись дзеркала. Світ знову вибухнув світлом, і їхні тіні розчинилися в нескінченності.