Світ не міг одразу прийняти новий порядок.
Дерево, яке створив Емірен, стояло в центрі Вічного Саду, сяючи сріблястим світлом. Його кора нагадувала рідке дзеркало, а листя переливалося всіма відтінками часу—золотим, чорним, синім, зеленим, кольорами, які ще не мали назв. Його коріння проникало глибоко, сплітаючись із рештками старих шляхів, але воно не заперечувало їх—воно поглинало їхню сутність і змінювало.
Та навіть у тиші, що настала, щось було не так.
Емірен відчув це першими. Ледь помітний резонанс у повітрі, легке тремтіння ґрунту під ногами. Світ не міг залишитися незмінним після такого порушення рівноваги.
Ардаліс торкнувся кори нового дерева. Його обличчя було напруженим.
— Це… правильно? — прошепотів він.
Емірен вдивлявся в мерехтливу поверхню стовбура, шукаючи відповідь.
— Ми створили щось нове. Не існує правильного чи неправильного—є лише наслідки.
Але перш ніж Ардаліс встиг відповісти, світ здригнувся.
Від коренів дерева в усіх напрямках побігли тріщини—тонкі, немов нитки розбитого скла. Вони розходилися по землі, але не були просто розломами. Вони розкривали інше.
За ними не було пітьми чи світла. Лише хаос—пульсуючий, дихаючий, живий.
— Що це? — голос Ардаліса затремтів.
Емірен вже знав відповідь.
— Це місце, де реальність ще не створена.
Хранителі нарешті зрушилися. Їхні безмовні постаті оточили дерево. Вони не говорили, але Емірен відчував їхню думку, ніби вона пронизувала простір.
Це не рівновага. Це руйнування.
Один із Хранителів підняв руку, і тріщини почали розширюватися. Здавалося, вони роз’їдають Вічний Сад зсередини. Дерева, що росли поруч, почали змінюватися—їхнє листя згоралось, а потім народжувалося знову, але вже іншим, не таким, як раніше.
— Світ не приймає цього, — сказав Ардаліс.
— Світ не готовий, — відповів Емірен.
Хранителі зробили ще один крок вперед.
— Це не може існувати.
— Ви не можете цього зупинити, — відповів Емірен.
І в цю мить тріщини вибухнули світлом.
Вони більше не розходилися по землі—вони прорізали небо, час, саму тканину Вічності. Сад більше не був замкнутим простором. Його межі розривалися, відкриваючи шляхи в місця, яких раніше не існувало.
І крізь них почали проходити фігури.
Вони були не такими, як Хранителі, і не схожими на тих, кого знав Емірен. Вони не мали чітких форм—здавалося, що вони самі лише можливості, відлуння тих, хто міг існувати, але ніколи не був створений.
— Вони приходять, — прошепотів Ардаліс.
— Не вони, — сказав Емірен, відчуваючи, як щось всередині нього відгукується на цей виклик. — Ми.
Світ змінювався. І цього разу змінювачами були вони.