Крокуючи далі крізь Лабіринт Відлунь, Меланія відчувала, як стіни навколо неї стають дедалі щільнішими. Руни на них мерехтіли слабкіше, а повітря, здавалося, ставало важчим із кожним кроком. Світло її меча тепер було ледь видимим, і вона розуміла: сили покидають її. Але разом із цим у глибині душі зароджувалося незрозуміле передчуття — щось чекало на неї попереду.
Шлях привів її до зали, яка різко відрізнялася від попередніх частин лабіринту. Стіни тут були викладені чорним камінням, у якому, мов застиглі зірки, сяяли крихітні сріблясті точки. У центрі зали стояв трон, вирізьблений із того самого каменю, а на ньому — фігура, що випромінювала одночасно силу та скорботу.
Це був Вартовий Втрат.
Він підняв голову, відкриваючи обличчя, яке було схоже на обличчя звичайної людини, але його очі світилися порожнечею. У руках він тримав старовинний жезл, прикрашений кристалом, який, здавалося, поглинав світло, а не відбивав його.
“Ти нарешті прийшла,” — сказав Вартовий. Його голос був глибоким і пронизливим, мов дзвін, що відлунював у кам’яних стінах.
“Хто ти?” — запитала Меланія, піднявши меч, хоча сили покидали її з кожною хвилиною.
“Я той, хто зберігає спогади про все, що було втрачено,” — відповів він, підводячись із трону. Його постать була високою й величною, але здавалася важкою, ніби весь тягар світу ліг на його плечі. “Я той, хто нагадує про ціну вибору.”
“Чому я тут?” — її голос був впевненим, але всередині вирувала тривога.
“Тому що ти маєш обрати, що залишити позаду. Без втрат немає прогресу, немає перемог. Кожен крок уперед вимагає жертви.”
Вартовий зробив рух жезлом, і перед Меланією виникла ілюзія. Вона побачила події свого життя: дитинство з батьком, її перші уроки вартування часу, тих, кого вона втратила на шляху до цієї миті. Кожен образ пронизував її серце болем, а останній — батько, що посміхається їй у саду, — зупинив її дихання.
“Ти повинна вирішити,” — продовжував Вартовий. “Що ти готова втратити, щоб зберегти решту? Вибір має бути твоїм.”
“Я не хочу втрачати,” — прошепотіла вона, але слова прозвучали слабко навіть для неї самої.
“Тоді ти ніколи не знайдеш відповіді,” — сказав Вартовий, і його очі загорілися сильніше.
Меланія стиснула меч у руках, дивлячись на ілюзії перед собою. Кожна з них була частиною її, її сутності, її історії. Але вона розуміла, що Вартовий правий: усе в цьому світі вимагає плати, навіть істина.
“Я обираю…” — її голос затремтів, але вона зібралася з силами. “Я обираю пам’ять про те, ким я була, але відмовляюся від страху втрати. Я збережу їх у своєму серці, але не дозволю цьому стримувати мене.”
Вартовий кивнув, і ілюзії почали розчинятися, мов дим. “Ти зробила вибір, який багато хто не може. Але пам’ятай, втрати не можна уникнути. Їх можна лише прийняти.”
Зала почала змінюватися, стіни розступалися, відкриваючи новий шлях. Вартовий повернувся до свого трону, і його постать стала нерухомою, мов статуя.
Меланія зробила крок уперед, відчуваючи, як її меч знову починає сяяти яскравіше. Шлях був попереду, але тепер вона знала, що кожен крок вимагатиме сили не лише тіла, а й душі.