Меланія відчула, як темрява навколо неї почала рухатись, поглинаючи все більше і більше її відчуттів. Перший портал, у який вона ступила, привів її в неймовірно мінливий світ. Небо тут не мало кольору, а все навколо плавно переходило з одного стану в інший. Ландшафт змінювався з кожним її кроком — одразу після того, як вона ступала на ґрунт, він перетворювався, або ж просто розчинявся, залишаючи порожнечу.
Перед нею, немов тіло, що розтікається у вітрі, з’явилося велике дерево, корені якого зливались із землею, що вже сама була немов калейдоскоп, що постійно змінював форму. Від гілок дерева падало світло, яке не мало джерела, а від цього світла тіні на землі танцювали у дивному, незбагненному ритмі.
“Ти прийшла до серця зміни, — почувся голос, і Меланія здригнулася, відчувши, як його звук відлунює у кожній клітині її тіла. — Ти стоїш на межі того, що може бути, і того, що буде.”
Меланія оглянулась, не знаючи, звідки саме йде голос. Лише світло, що ллється з дерева, ніби відповідає її запитанням, як його корені, що рухались у напрямку до центру цього світу.
“Я готова,” — сказала вона, відчуваючи себе одночасно спокійною та наповненою невидимою енергією.
Вона зробила крок вперед, і все навколо почало рухатись з неймовірною швидкістю. Корені дерева перетворились на масивні тканини, що обвивали землю, а гілки перетворились у живі руки, що простягались до неї, ніби запросили.
“Щоб змінити світ, треба змінити себе, — лунало в її голові. — Ти не зможеш побудувати новий світ, якщо не руйнуєш того, що тебе тримає.”
Меланія відчула, як це випробування вимагає від неї більше, ніж просто фізичного чи магічного зусилля. Вона повинна була дозволити себе змінити. Всі ті стіни, що вона створила за роки, усі її переконання, ставлення до світу — все це має стати частиною її самого. Вона повинна була відмовитись від старої себе, аби не лише руйнувати, а й створювати нове.
Вона глибоко вдихнула, усвідомлюючи, що кожен її рух стає вибором, що має свої наслідки. Її тіло стискалося, а далі з’явилось відчуття, що вона сама стає частиною цього незбагненного світу.
Гілки дерева почали сплітатися в вузли, вони обвивали її руки, а потім, немов живі, шепотіли:
“Візьми це. Візьми те, що руйнуєш. І стань частиною нового світу.”
Меланія відчула, як її серце забилося частіше, як її внутрішня суть стикається з новими силами, що її переповнюють. Вона повинна була вибрати: чи зламати все, що створено, чи стати частиною того, що має бути. Кожна дія, кожна думка зараз була вирішальною.
Вона простягла руку вперед і торкнулася гілки. І в той момент усе навколо неї перетворилося на одну єдину істоту. Її тіло стало частиною цього дерева, корені стали частиною її власної душі. Усе це — біль і світло, тіні і світло — злилося в одному пориві. І Меланія зрозуміла, що зміна не обов’язково означає руйнування. Це означає злиття і трансформацію.
Мовчання, що настало після того, як вона сягнула цієї точки, було неймовірним. Весь світ, здавалося, зупинився, чекаючи, що буде далі. І Меланія зрозуміла — їй доведеться стати не просто частиною цього світу, а його новим початком. Тільки через руйнування старого вона зможе створити нове.
І знову вітри цього світу почали дмухати навколо неї, заповнюючи простір відчуттям того, що зміни неминучі, що це лише початок її нової сутності.