Луміс і Ейлі застигли перед троном, споглядаючи сфери, що світилися різними кольорами. Атмосфера вежі тиснула, наче сама її сутність намагалася змусити їх ухвалити рішення.
— Як ми можемо вибрати? — прошепотів Луміс, відчуваючи вагу моменту.
Ейлі простягнула руку до чорного трону, але зупинилася.
— Якщо ми оберемо минуле, то зможемо зрозуміти, чому цей світ такий, як є. Можливо, це допоможе нам зруйнувати ілюзію.
— А якщо майбутнє? — запитав Луміс, підходячи ближче до білого трону. — Можливо, ми побачимо, до чого веде наша боротьба, і знайдемо шлях до перемоги.
Вежа раптом затремтіла, і їхні відображення в сферах почали змінюватися. У чорній сфері Луміс побачив себе дитиною, яка біжить через поле, намагаючись упіймати повітряного змія. Його мати стояла неподалік, посміхаючись. Але потім сцена потемніла, і її образ розвіявся, як дим.
У білій сфері з’явилася Ейлі, але старша. Вона стояла на вершині гори, тримаючи в руках щось схоже на ключ. За її спиною світилася величезна вежа, яка вже не мала годинника.
— Це ми, — тихо сказала Ейлі.
— Але чи це справжнє? Чи просто ще одна ілюзія? — запитав Луміс, вагаючись.
Стовп світла почав мерехтіти, ніби час для вибору спливав.
— Ми повинні довіритися собі, — сказала Ейлі, твердо глянувши на Луміса. — Що підказує тобі твоє серце?
Луміс закрив очі. У тиші він почув ледь відчутний звук: тікання годинника. Воно звучало дедалі гучніше, поки не перетворилося на дзвін.
— Ми вибираємо минуле, — сказав він, відкриваючи очі.
Ейлі кивнула, хоча її обличчя залишалося напруженим. Вона простягнула руку до чорної сфери. Щойно її пальці торкнулися поверхні, вежа затремтіла сильніше, а простір навколо них почав розчинятися.
— Тримайся! — крикнув Луміс, хапаючи її за руку.
Світ перетворився на калейдоскоп кольорів і звуків. Їхні тіла наче розчинилися в потоці спогадів, який проносився крізь них.
Коли все стихло, вони опинилися на вершині скелі, в оточенні неперервної тиші. Під ногами лежав світ, який, здавалося, був вищим за все, що вони бачили до цього. Його контури проступали крізь туман, і кожен сектор виглядав як частина величезного механізму, що рухався, але сам по собі не мав єдиної мети. Це був світ, що існував в безперервному балансі, між світлом і тінню, між реальністю і міфом. У самому центрі цього механізму стояла ще одна вежа — величезна й темна, наче сама суть всього, що вони пережили. Її контури були занурені в темряву, і навіть найбільш яскраві зірки, що висвітлювали небо, здавалися блідими в її присутності.
— Це і є істина, — прошепотіла Ейлі, її голос був м’яким, але сповненим тривоги. Вона дивилася на вежу, що височіла перед ними, і в її погляді читався біль — наче ця істина була тягарем, з яким вони повинні були змиритися. — Ми бачимо те, чого не повинні були бачити.
Луміс стояв поруч, відчуваючи, як всі сили світу зібралися в одному місці, і йому було важко сказати, чи це страх, чи лише усвідомлення того, що вони стали частиною чогось великого, що було поза їхнім розумінням. Він дивився на горизонт, де величезні годинники, які висіли в небі, раптом почали зупинятися. Їхні стрілки, схожі на темні промені, котрі тягнулися до землі, раптово зупинилися, ніби сам час не міг або не хотів рухатися далі.
— Це тільки початок, — відповів Луміс, дивлячись на це безмежне, заморожене небо, де час став непостійним, мов туманна ріка, що мчить до невідомої мети. — Ми ще не готові до того, що ми побачимо далі.
І хоча він це сказав, всередині нього зростала невідома сила, щось таке потужне і непередбачуване, що змушувало його почуватися як одна з ниток цього неймовірного механізму. Все, що було до цього — їхні подорожі, їхні вибори — виявлялися лише прологом до цього моменту. Те, що вони бачили, не можна було описати словами, це було відчуття, що виходить за межі існуючого.
Раптом навколо них почали спалахувати невидимі світла, що вибухали кольорами, яких Луміс ніколи не бачив. Вони були яскравіші за сонце, але також холодніші за місячний світ. Від цих світлів земля під їхніми ногами почала тріщати, і сірі камені розсипалися в пил. Але серед цього хаосу вони помітили нові, невідомі фігури, які з’являлися з темряви — не просто істоти, а проекції, що відображали їхні власні сумніви та мрії.
— Це частина світу, — промовила Ейлі, простягаючи руку до однієї з фігур, яка, здається, була її власним відображенням, але в темних, змінених кольорах. — Ми тепер частина цього механізму.
Луміс дивився, як її рука стикається з тінню, і раптом йому стало зрозуміло: вони не просто потрапили в новий світ, вони стали частиною його балансу. Істини, які вони шукають, не існують окремо від них самих — вони є результатом їхнього вибору, їхньої боротьби з тими самими сумнівами та страхами, які відображали ці дивні фігури.
— Вибір, — пробурмотів Луміс, як тільки його думки знову повернулися до слів, які вони почули в Вежі Спогадів. — Це те, чим ми маємо стати. І що ми виберемо — не завжди залежить від нас.
Але коли Луміс подивився на Ейлі, він побачив, як у її очах спалахиє рішучість. Вона простягнула йому руку, і він без вагань узяв її, відчуваючи, як разом з нею вони стали частиною цієї безмежної системи світів.
— Ми вибираємо це разом, — сказала вона, її голос був твердий, як самої вежі. — І якщо це наш шлях, ми будемо йти ним, не зважаючи на все.
І в той момент, коли вони ступили на передостанній крок до темної вежі, світ навколо них змінився. Стрілки годинника почали рухатися знову, і хоча час не повернувся до свого звичного ходу, тепер вони знали, що навіть у самому серці цього величезного механізму їхня подорож тільки починається.