Меланія стояла на краю прірви, що розстелялася перед нею темною безоднею. Вона відчула, як земля під ногами здригнулася, ніби сама земля протестувала проти її присутності. Тіні навколо почали ворушитися, обвиваючи її ноги, тягнучись за нею. Вона не боялася. Вона була готова. Змінювати себе. Змінювати світ. Але це не було легким шляхом.
Перед нею відкрилася безкрайня порожнеча, яка ставала все більша, поглинаючи простір. Повітря було важким, і кожен її вдих здавався незавершеним, як пісня, що не могла знайти свій кінець. Вона зробила крок, але землю під ногами захитало, наче її крок став моментом, що перевернув усе навколо.
— “Ти готова?” — пролунав знайомий голос, і вона озирнулася.
За її спиною з’явилася постать, що здавалося, витягнулася з туману. Тіні падали з її плечей, як чорне обертання, що приховувало обличчя. Це був Сторож Вічності — той, хто спостерігав за часом, за його нестримним плином. Його погляд був порожній, але наповнений глибинною мудрістю.
Меланія не могла одразу відповісти. В її голові йшла боротьба. Кожен вибір, що стояв перед нею, був фатальним. Вона повинна була змінити себе, і це вимагало від неї все більше. Її тіло і душа відчували цей тяжкий тягар змін. Щоб зламати стару реальність, їй доведеться стати частиною цієї зміненої сутності, і це не буде безболісно.
— “Я готова, але що це означає?” — запитала вона, її голос лунав, як ехо, що розбивалося на безліч часток.
Сторож наблизився. Його очі світилися холодним світлом, яке здавалося, всмоктувало всю теплоту навколо. Він мовчки простягнув руку, і світ навколо почав змінюватися. Відголоски інших реальностей проникали в цю, наче мелодія, що переливалася між світами.
— “Ти хочеш змінити цей світ?” — голос був не тільки запитанням, він був вимогою. — “Тоді ти маєш зрозуміти, що будь-яка зміна вимагає пожертви. Вибір, який ти зробиш, змінить не тільки тебе, а й увесь потік часу.”
Меланія відчула, як її серце прискорюється. Ці слова боляче відгукнулися в її душі. Її свідомість почала занурюватися в простір, де немає часу, де кожна мить зливається з наступною. Вона відчула, що її тіло вже не просто фізичне. Вона стала частиною чогось великого, того, що було до часу і того, що буде після нього.
— “Що я повинна зробити?” — запитала вона, і в її голосі тепер звучала певність.
Сторож кивнув, і навколо почала витати тінь, що росла, розширюючись. Вона була як море, що поглинало все, що попадалося на його шляху. Час перестав існувати як поняття. Вона відчула себе частиною цього потоку, і знала, що її вибір тепер буде визначати не лише її долю, але й долю усіх, хто пов’язаний із нею.
— “Ти повинна знищити те, що тримає цей світ у стабільності. Руйнуючи старе, ти створюєш нове. Але будь обережна. У руйнуванні є свій шлях, і не кожен може витримати його тягар.”
Меланія заплющила очі, відчуваючи, як її сили зростають. Вона була готова до змін. І вона знала: щоб порушити баланс, вона повинна сама стати частиною цього руйнування.
Сторож, що був свідком численних змін і катастроф, зробив крок назад. Його погляд більше не був холодним — в ньому з’явилася якась частка співчуття.
— “Ти будеш темною та світлою одночасно. Цей шлях не зупинить тебе, але чи зупинить він тих, хто слідує за тобою?” — його голос був не тільки попередженням, але й вимогою.
Меланія дивилася на нього, і в її серці зароджувалась впевненість. Вона не просто вирушала на шлях руйнування — вона вирушала на шлях нового створення, того, що ще не було видно, але вже чітко відчувалося у її душі.
Вона зробила крок уперед. І весь світ перед нею змінювався, разом із її свідомістю. Руйнуючи старе, вона творила нове, і тепер цей вибір був її — і вона не могла відмовитися від нього.
Тіні навколо почали танути, і світ розгортався, чекаючи на нову еру.