Місто, що виросло перед героями, було ніби живим створінням. Воно переливалося світлом і тінню, реагуючи на кожен їхній рух. Стіни пульсували, наче вдихаючи повітря, а площі й вулиці змінювали свої обриси, запрошуючи подорожніх дослідити їхні глибини. Але відчуття тривоги не покидало жодного з них.
Антем зупинився біля арки, що здавалася воротами до невідомого. Його рука торкнулася матеріалу, з якого складалася структура. Воно не було каменем, деревом чи металом. Це було щось нове, органічне, ніби тканина світу сама вирішила сформувати ці будівлі.
“Це не просто місто,” — сказав він, не відводячи погляду від дивного матеріалу. “Воно відчуває нас. І воно… змінюється через нашу присутність.”
Айна, йдучи за ним, затримала подих. Її інтуїція шепотіла, що це місце не лише реагує на них, але й намагається передати щось важливе. Вона заплющила очі, торкнувшись стіни, і одразу відчула пульсацію тепла.
“Це не просто зміни,” — прошепотіла вона. “Це спроба говорити. Воно хоче, щоб ми зрозуміли щось.”
Луміс підійшов ближче, але залишився настороженим. “Можливо, ми зайшли занадто далеко. Ми не знаємо, що це місто від нас хоче. Що, як ми відкрили двері до чогось, з чим не зможемо впоратися?”
“Ми вже зробили вибір,” — сказав Тарік, стоячи трохи осторонь. Його погляд був спокійним, але в ньому ховалося усвідомлення небезпеки. “Тепер ми повинні зрозуміти, як рухатися далі. Це не час для сумнівів.”
Раптом Айна відчула різкий холодний порив, який пробіг уздовж її тіла. Вона відкрила очі й побачила на горизонті рух. Це були тіні, які здавалися майже людськими, але їхня форма постійно змінювалася, немов вони складалися з темряви, яка не мала визначеної форми.
“Вони ближче, ніж ми думали,” — сказала вона, і в її голосі з’явилася нотка тривоги.
Антем обернувся до неї, вдивляючись у напрямку тіней. “Що це таке? Це частина цього світу чи щось інше?”
“Це не схоже на те, що створене нами,” — відповіла Айна. “Вони здаються чужими. Ніби вони не належать сюди.”
Луміс стиснув кулаки. “Якщо вони тут, то, можливо, це через нас. Можливо, наші дії відчинили двері до чогось, що мало залишатися закритим.”
“Сумніви не допоможуть,” — перебив його Тарік, зробивши кілька кроків уперед. “Ми повинні з’ясувати, що це за істоти. Якщо вони загроза, ми повинні бути готовими.”
Айна відчула пульсацію стіни поруч із собою і зрозуміла, що місто реагує на наближення тіней. Її інтуїція підказала, що воно намагається захистити себе, але без них, без їхньої допомоги, це буде марно.
“Місто боїться їх,” — сказала вона, звертаючись до Антема. “Воно живе, але ще не сильне. Ми повинні допомогти йому.”
“Як?” — запитав Луміс, поглядаючи на тіні, які ставали дедалі чіткішими.
“Зрозуміти його,” — відповіла Айна. “Я відчуваю, що можу спілкуватися з ним. Але мені потрібен час.”
Антем кивнув і обернувся до Таріка. “Ми затримаємо їх. Якщо це загроза, ми повинні зупинити її, перш ніж вона досягне міста.”
“Добре,” — погодився Тарік. “Але не роби дурниць. Якщо це щось більше, ніж ми можемо зупинити, ми повинні повернутися.”
Герої підготувалися до зустрічі з невідомим. Вони відчували, що цей момент стане вирішальним у їхній подорожі. Місто, яке вони створили, було новим і беззахисним, і тепер від них залежало, чи виживе воно.
А на горизонті тіні ставали дедалі ближчими, і здавалося, що з кожним кроком вони несли із собою не лише небезпеку, але й відповіді, яких герої так довго шукали.