Сад дихав.
Він більше не був єдиним цілим — з його ґрунту проростали нові контури реальності, що тремтіли на межі існування. Гілки срібного дерева, яке створив Емірен, простягалися в усі боки, сплітаючись із простором, що не мав визначеної форми. Світло і тінь тепер не боролися, а стали двома сторонами однієї сутності.
Проте щось залишалося незавершеним.
«Якщо всі можливості існують, то що залишається справжнім?»
Це питання тиснуло на свідомість Емірена.
Перед ним стояв Ардаліс, його очі випромінювали суміш захоплення й остраху. Його пальці ледь торкалися кори срібного дерева, і він відчував, як через нього проходять хвилі нової сутності.
— Ми створили те, чого не існувало раніше, — сказав Ардаліс.
— Ми відкрили двері, які ніхто не смів відкривати, — відповів Емірен.
— Але що, якщо ці двері ведуть у порожнечу?
Емірен зустрів його погляд.
— Тоді ми дізнаємося, що знаходиться по той бік.
Але вони не були самі.
За їхніми спинами, серед розбитих ліній часу, з’явилися ті, кого називали Несказаними.
Їх не можна було побачити повністю — лише відчувати. Вони були присутністю, шепотом між ударами серця, коливанням повітря, що змушувало шкіру вкриватися холодом. Вони не належали ні минулому, ні майбутньому — їх ніколи не мало бути.
І все ж вони були тут.
Хранителі Вічного Саду, які досі мовчазно спостерігали, тепер вийшли вперед. Їхні очі світилися крижаним світлом, їхні тіні тремтіли, ніби вони теж не були певні у своїй реальності.
— Межа порушена, — пролунав голос одного з них.
Емірен відчув, як його серце завмирає.
— Яка межа?
Хранитель повільно підняв руку.
— Межа між тим, що могло бути, і тим, що не повинно було бути.
Ардаліс стиснув кулаки.
— Хто вирішує, що має бути, а що ні?
Хранитель не відповів.
Проте Несказані почали рухатися.
Їхня присутність змінювала світ навколо. Срібне дерево, що було символом нового балансу, раптом почало чорніти біля коріння. Простір навколо почав ламатися, утворюючи тріщини, які вели в нікуди.
Емірен усвідомив правду.
«Ми не тільки відкрили двері можливостей. Ми зруйнували межу, що відділяла існування від небуття.»
Несказані не були тими, хто міг існувати. Вони були тим, що взагалі не мало з’явитися. І тепер вони шукали своє місце у світі.
Хранителі вийшли вперед.
— Цього не можна дозволити.
Вони підняли руки, і простір почав стискатися, ніби намагаючись виштовхнути Несказаних назад у небуття.
Але Несказані не відступали.
Вони розширювалися, їхня присутність ставала дедалі потужнішою. Дерева гнулися під їхнім натиском, навіть срібне дерево Емірена тремтіло, ніби його існування ставилося під сумнів.
І тоді він зрозумів.
— Ви не зможете їх знищити, — сказав він.
Хранителі не відповіли, але їхній погляд став ще холоднішим.
— Якщо вони не мали існувати, — продовжив Емірен, — то чому вони тут?
— Бо ти дозволив цьому статися, — пролунав голос Несказаних.
Це не було одним голосом. Це були тисячі голосів, змішаних в один, що складався з усіх нереалізованих думок, втрачених снів, нездійснених можливостей.
Емірен зробив крок уперед.
— Що ви шукаєте?
— Ім’я.
Слово розрізало тишу, наче блискавка.
Ардаліс відсахнувся.
— Що?
Несказані змінилися. Їхні розмиті силуети почали набувати форми, але ці форми постійно змінювалися.
— Ми не мали імен. Ми не мали історій. Ми були тінню того, що могло бути, але не сталося.
Їхній голос ставав голоснішим, і повітря навколо напружувалося, ніби сам світ боявся їх слухати.
— Але ти створив місце, де ми можемо бути.
Емірен відчув, як його долоні стискаються в кулаки.
— Ви хочете, щоб я дав вам імена?
— Ми хочемо бути.
Тиша.
Хранителі дивилися на нього, очікуючи. Ардаліс стояв поруч, його обличчя було сповнене сумнівів.
Якщо він погодиться, Несказані стануть частиною реальності. Вони отримають свою історію, і їх уже не можна буде відкинути у забуття.
Якщо він відмовиться, вони залишаться безіменними, і світ зрештою знищить їх як помилку.
Але чи була це помилка?
Емірен зробив глибокий вдих.
— Ви хочете бути? — повторив він.
Несказані схилили голови.
Він простягнув руку.
— Тоді ви будете.
Світ затремтів.
Тіні Несказаних почали змінюватися, їхні риси ставали чіткішими. Простір навколо більше не виштовхував їх — він приймав їх.
Срібне дерево припинило тремтіти.
Тріщини в реальності почали зникати.
І Несказані вперше отримали форму.
— Ми… є.
Це був не крик, не шепіт, а просто факт.
Хранителі мовчали.
Ардаліс подивився на Емірена.
— Ти зробив неможливе.
Емірен зітхнув.
— Я зробив те, що мало статися.
Світ змінився.
І тепер нова історія тільки починалася.