Луміс і Ейлі стояли нерухомо, намагаючись звикнути до нового простору. Повітря було густим, мов туман, але наповнене дивним світлом, яке, здавалось, лилося звідусіль. Проте за цим сяйвом ховався неспокій, наче сам простір дихав і спостерігав за ними.
Перед ними височіла споруда, яка нагадувала лабіринт із живого світла. Її стіни пульсували, створюючи тіньові відбитки облич, які змінювалися з кожним кроком.
— Що це за місце? — запитала Ейлі, стискаючи уламок, що тепер випромінював слабке тепло.
— Не знаю, — відповів Луміс, але його голос звучав інакше. У ньому з’явилася нотка рішучості. — Але я відчуваю, що ми наближаємося до відповіді.
Вони рушили вперед, обережно ступаючи по гладкій поверхні, яка виблискувала під ногами, мов місячне світло. Кожен крок резонував у просторі, породжуючи відлуння, яке не стихало, а розчинялося у світлі.
— Ти бачиш? — раптом запитала Ейлі, показуючи на одну зі стін лабіринту.
Луміс зупинився і вдивився. На стіні, що світилася, проявилися символи. Вони змінювалися, створюючи візерунки, які ніби намагалися щось розповісти.
— Це ті самі знаки, що й на обеліску, — сказав Луміс. — Але вони… ясніші.
— Можливо, це не просто знаки, а… карта? — припустила Ейлі, її голос наповнився тривогою та цікавістю.
Луміс уважно придивився. Символи створювали форму, яка нагадувала спіраль, що рухалася вглиб лабіринту.
— Ти права, — погодився він. — Це напрямок. Але що буде, коли ми дістанемося до центру?
Відповідь не змусила себе чекати. Лабіринт здригнувся, і світло стало сліпучішим. Простір навколо них змінився — стіни розсунулися, а попереду з’явилася арка, прикрашена вигравіруваними знаками, що сяяли золотом.
— Туди, — коротко сказав Луміс і рушив уперед.
Ейлі слідувала за ним, але її тривога зростала. Кожен крок ставав важчим, а її уламок почав пульсувати швидше, немов попереджаючи про щось.
Коли вони досягли арки, світло стало настільки яскравим, що очі не могли витримати. Раптом голос — глибокий, ніби відлуння сотень голосів — прорізав тишу:
— “Щоб увійти, ти мусиш зректися того, що тримає тебе тут.”
Ейлі і Луміс обмінялися поглядами.
— Зректися? — перепитала вона, її голос здригнувся. — Що це означає?
Луміс замислився, його очі сфокусувалися на уламку в руці.
— Можливо, це наші уламки. Це те, що зв’язує нас із цим місцем.
— Але ж вони допомагають нам, — заперечила Ейлі. — Без них…
Вона замовкла, бо зрозуміла, що продовжувати без сенсу. Її страх перетворився на болісне усвідомлення: їхній шлях залежав від їхньої готовності відмовитися від того, що, здавалося, рятувало їх до цього моменту.
— Тільки через втрату можна досягти істини, — прошепотів Луміс, більше для себе, ніж для неї.
Він подивився на Ейлі, і його рука повільно розтиснулася. Уламок спалахнув яскраво, а потім розчинився у світлі.
Ейлі застигла, її серце стискалося від страху. Але, дивлячись на Луміса, вона зрозуміла, що іншого виходу немає. Вона також відкрила руку, і її уламок зник у тому ж осліплюючому сяйві.
Арка засяяла ще яскравіше, а потім розчинилася, відкривши їм шлях уперед.
— Ми втратили те, що нас захищало, — сказала Ейлі, її голос звучав спустошено.
— Ні, — відповів Луміс, дивлячись у простір попереду. — Ми залишили те, що стримувало нас.
Разом вони зробили крок уперед, у простір, що чекав на них із новими загадками.