Вітер розносив запах металу та озону, коли Луміс і Ейлі стояли на краю скелі. Світ перед ними нагадував величезний годинниковий механізм: сектори, які оберталися синхронно, та тіні, що ковзали між ними, як невидимі привиди.
— Що це за місце? — Луміс відчув, як холод пробігає його хребтом.
— Це серце системи, — відповіла Ейлі, уважно вдивляючись у центральну вежу. Її голос був низьким, але сповненим рішучості. — Те, що ми бачимо, — це основа ілюзії.
Луміс нахилився, вдивляючись у хаотичні рухи механізмів. Годинникові стрілки на поверхні секторів рухалися назад і вперед, утворюючи химерні візерунки. Час тут не був лінійним — він розпадався, змінювався, згинався.
— Це не просто світ. Це в’язниця, — сказав він, раптом усвідомлюючи.
Ейлі кивнула.
— Але тепер ми знаємо, як це працює. І знаємо, куди йти.
Вона вказала на центральну вежу. Її чорний шпиль прорізав небо, відкидаючи довгу тінь на все навколо.
— Центральна вежа? — Луміс вдихнув глибоко, намагаючись приборкати страх. — Але як ми туди потрапимо?
— Ми вже тут не одні, — відповіла вона, киваючи в бік однієї з тіней, що наближалася до них.
Тінь була не чіткою фігурою, а радше згустком світла та туману, який змінював форму з кожним кроком. Коли вона підійшла ближче, стало зрозуміло, що це не ворог. Тінь ніби шукала їх, кружляючи навколо, а потім зупинилася й почала змінюватися.
Перед ними постала постать, висока та загадкова, в темному плащі, який обвивав її фігуру, наче сама ніч. Маска на її обличчі була схожа на величезний циферблат, що відображав не просто час, а саму суть часу — рух стрілок, який здавався як живий, тягнувся через нескінченність і вимірював енергію навколо. Стрілки на масці рухалися повільно, ніби відміряючи невидимий час, що став важким і гнітючим.
— Ви зважилися побачити істину, — промовив незнайомець голосом, який лунав, як ехо з глибини самого механізму світу. Його слова були важкими, насиченими, наче вони мали вагу, що притискала до землі. — Але чи готові ви заплатити за неї?
Ейлі не відводила погляду від маски. Її серце билося швидше, але в її очах було відчуття рішучості, яка заглушала сумніви.
— Ми вже зробили свій вибір, — твердо відповіла вона. Її голос лунав як гучний дзвін, що розривав тишу, повну загадок і невідомих можливостей.
Тінь на мить нахилила голову, немов задумалася над її словами, а потім простягнула руку. У її долоні з’явився невеликий ключ, що сяяв золотом, як зоряне світло в темному світі. Його форма була складною, наче сам механізм життя — з численними шестернями, що перепліталися між собою. Ключ був таким живим, що Луміс відчув, як з кожним його рухом змінюється і сама реальність навколо них.
— Цей ключ приведе вас до центральної вежі, — промовила постать, її голос був м’яким, але глибоким, наче він пройшов крізь всі часи і світи. — Але пам’ятайте: те, що ви знайдете там, може зруйнувати вас.
— Хто ти? — запитав Луміс, і його голос злегка тремтів. Здається, він відчував, як сама вежа починає дихати, а перед ними з’являється новий вимір, від якого не можна відмовитись.
— Я лише фрагмент того, ким ви можете стати, — відповіла постать, і її слова покотилися по їхній свідомості, залишаючи після себе слід, немов відбитки на воді. — Ви обрали минуле, а тепер повинні знайти свій шлях у ньому.
Незнайомець зробив крок назад, його тіло почало танути в темряві, поки він не зник зовсім. Ключ залишився в руках Ейлі, як мовчазне запрошення.
— Він знав, що ми зробимо цей вибір, — сказала вона, стискаючи ключ у руках. Її голос був тихим, але на її обличчі читалося розуміння, що їхній шлях тільки починається, і він буде сповнений випробувань.
— Тоді, можливо, це пастка, — застеріг Луміс, його обличчя знову стало серйозним, але в його погляді з’явилася іскра сумніву. — Чи варто нам ризикувати?
— Або це наш шанс звільнитися, — відповіла Ейлі, її очі світилися від рішучості. — Ми не можемо стояти на місці, Лумісе. Цей ключ — це не просто шлях до вежі. Це можливість знайти відповіді, і, можливо, навіть змінити нашу долю.
Без зайвих слів вони рушили вперед, і разом зі своїм вибором пройшли через перешкоди, залишивши позаду спокій скелі, що колись був їхнім останнім притулком. Світ секторів і тіней відкрився перед ними знову, як нескінченний лабіринт можливостей і небезпек. Далеко внизу чітко виднілася центральна вежа — темна й величезна, вона вже чекає їхнього підходу. Її контури розсіювалися в хмарах, немов вона була частиною самого неба. Її вежа була більше за все, що вони бачили, і набагато небезпечніше.
Невідомість звивалася навколо них, приховуючи відповіді на питання, які вони ще не встигли поставити, але Луміс і Ейлі вже знали: істина, до якої вони йшли, була всередині них. І хоча їм ще доведеться подолати темряву, вони були готові — і, можливо, саме цей ключ стане тим, що розкриє світ і допоможе знайти їхню справжню мету.