Тарік стояв перед стародавнім вівтарем, місячне світло кидало зловісні тіні на кам’яні фігури, що оточували їх. Повітря було насичене невидимою силою, наче самі гори тримали подих, чекаючи на його рішення.
Айна стояла поруч, її погляд був спокійним і невідступним. Вона мовчала з того моменту, як вони дісталися до плато, але її присутність говорила більше за будь-які слова. Вона не потребувала сказати нічого більше — Тарік розумів, що цей момент, цей вибір, належить лише йому.
Він простягнув руку, його пальці ледь торкнулися вівтаря. Камінь був холодним, і на мить він вагався. Що станеться, якщо він вибере неправильно? Що, якщо він не зможе захистити світи, що залежать від нього? Але потім він згадав шлях, що привів його сюди — випробування, навчання, уроки сміливості й рішучості, які його формували.
З глибоким подихом він поклав руку на вівтар. Негайно потужна енергія проринула через нього, така інтенсивна, що він ледь не впав. Його розум заповнили видіння безлічі світів — кожен з яких балансував на межі знищення, кожен закликав на допомогу. Він побачив обличчя тих, кого зустрічав на своєму шляху: Луміса, Ейлі, Айну… їхні надії та страхи переплелися з долею всієї існуючої реальності.
Гуркіт, що доносився з глибин, ставав гучнішим, наполегливішим, ніби сама земля вимагала відповіді. Тарік заплющив очі, намагаючись зібратися, почути своє серце, яке билося серед цього хаосу думок.
«Я готовий», — прошепотів він сам собі.
Голос, давній і глибокий, відлунював у його розумі. Вибір — це не тільки для тебе, Таріку. Це для всього, що є, і всього, що може бути. Чи зможеш ти витримати вагу вічності?
Він знав відповідь. Він знав її від самого початку.
«Зможу», — сказав він голосно.
Гори, здавалось, відповіли, гуркіт перетворився на низький, схвальний гул. Тарік відчув хвилю тепла, що накотилася на нього, і коли він відкрив очі, навколишній світ змінився. Вівтар вже не був просто кам’яною спорудою — він став порталом, ворітьми у щось величезне й безмежне.
Айна зробила крок уперед, її вираз обличчя був невиразним, але очі наповнені тихим розумінням. Вона знала, що він вибере, і тепер наступний етап їхньої подорожі ось-ось почнеться.
«Твій вибір зроблено», — тихо сказала вона. «Тепер нам належить зустріти те, що чекає нас далі.»
Вітер піднявся, закружляв навколо них, несе з собою запахи далеких земель та невідомих випробувань. Шлях попереду був неясний, але Тарік відчув, як всередині нього зростає сила. Він уже не був просто мандрівником. Він став охоронцем, прив’язаним до більшої мети, аніж він міг уявити.
Разом вони пройшли крізь портал, а гори, що колись мовчали та спостерігали, здавалося, зітхнули з полегшенням.