Меланія стояла на краю безодні, її руки тремтіли від відчуття, що земля під ногами ось-ось розпадеться на шматки. Вона відчула, як сама сутність її тіла переміщається через простір, що невидимий для звичайних очей. Повітря пахло металом і старими каменями, а кожен подих її був наповнений не тільки вологим холодом, але й відчуттям, що часу, яким вона керує, залишилось дуже мало.
Під її ногами простір пульсував, змінюючись із кожним рухом. Вся місцевість навколо набувала форми чогось непевного: контури рік, вигини гори, дерева, що ніби випромінювали світло зсередини — всі ці образи наче зливалися в одну велику мерехтливу картину, де не було межі між реальним і уявним. Меланія зробила крок, і під нею знову змінився ландшафт. Вона опинилася в центрі величезної поляни, де космічні лінії злітали вгору, утворюючи мереживо зірок.
“Ти готова?” — прозвучав голос. Він був знайомим, але в ньому не було ані тепла, ані співчуття. Це був голос того, хто віднайшов власну сутність, знищивши всіх, хто б міг йому завадити.
Меланія заплющила очі, спробувавши побачити цей новий світ без думок, без страху. Вона знала: кожен крок, кожне рішення, яке вона приймає, може стати тим, що або зруйнує, або воскресить усе навколо.
— “Вибір перед тобою,” — продовжував голос, вже тихіший, глибший, — “ти можеш побудувати нову реальність, але її основою будуть ті руїни, які ти залишиш позаду. Ти створиш її із того, що ти зруйнуєш, бо це єдиний шлях до змін.”
Меланія відчула, як її серце здригається. Вона стояла на межі — між тим, що було, і тим, що ще не сталося. І хоч їй доводилося робити вибір, це не був лише вибір між світлом і темрявою, між життям і смертю. Це був вибір між двома істотами, які однією рукою тримали в собі всі можливості, а іншою — ту саму смерть, яку вони так боялися.
“Зруйнувати чи зберегти?” — прошепотіла Меланія собі під носа. І в той момент все навколо наче зупинилося.
Небо над нею почало темніти, і величезні хмари зібралися на горизонті, наче перед бурею. Вітер став швидким, холодним, пронизливим, і навіть повітря навколо відчувалося таким, ніби здатне розірвати її на частини. Щось почало гудіти в глибині її серця. Те, що вона залишить позаду, те, що вона зруйнує, насправді стане частиною її самої. Це було не просто руйнування світу. Це було руйнування її самого існування, її суті, бо вона і була частиною цього світу.
В її голові з’явились образи — зруйновані мости, розірвані реальності, порожні міста, від яких залишилися тільки відголоски минулого. Але потім вона побачила і світло — теплі промені, що пробивали темряву, нові горизонти, де щось було вже збудовано з тих самих руїн. Вона розуміла, що кожна зруйнована реальність, кожна частинка, яку вона втратила, буде відновлена новими істотами, новими можливостями.
Вибір був перед нею. Вона могла б залишити все, як є, зберігати старий порядок, старі шляхи. А могла б йти до невідомого, руйнуючи все заради того, щоб створити щось нове, можливо, краще. Але це не було простим шляхом. Вона відчула, як кожен крок дається їй все важче. Вона розуміла, що все, чого вона досягла, має бути частиною її руйнування. Не можна змінити світ, не змінивши себе.
“Час настав,” — сказав голос знову, і тепер він був зовсім іншим, не таким холодним, не таким безжальним. Він був сповнений розуміння і болю.
Меланія зробила крок уперед. Всі ті зміни, що вона мала пережити, почали розкриватися перед нею, і вона зрозуміла, що це не лише її вибір. Це був вибір всього світу, вибір, що торкнеться всіх, хто живе в ньому. І вона була готова. Вона знову зробила крок, і в той самий момент, наче за її спиною, розірвався світ, відновлюючи свою форму.
Тепер їй лишалося тільки йти далі — до тих самих руїн, що стали її фундаментом.