Дорога, що відкрилася перед Меланією, вела до темного коридору, де навіть сяйво її меча здавалося приглушеним. Повітря ставало дедалі щільнішим, як перед бурею, і кожен її крок відлунював дивним шепотом, який, здавалось, долинав із самої темряви.
Нарешті коридор завершився, і вона опинилася у просторій залі, яка була настільки величною, що на мить забула про всі свої тривоги. Стеля, що підіймалася високо над головою, була прикрашена візерунками, які нагадували зоряне небо. Вони світилися м’яким сріблястим світлом, неначе самі зорі спустилися з небес, аби утворити цей химерний простір.
У центрі зали знаходився величезний кристал, що височів на чорному постаменті. Він був настільки прозорим, що його межі здавалися примарними, але всередині кристала переливалися золоті і сріблясті іскри, які рухалися, як потік життя.
Меланія підійшла ближче, відчуваючи, як кожен її крок стає важчим. Здавалося, що сам кристал випромінює силу, яка випробовувала її волю. Щойно вона торкнулася його поглядом, у повітрі заграв дивний звук, схожий на дзвін дзвону, але м’якший, наче він лунав у світі між світами.
“Ти прийшла до місця, де зберігається найтонше плетиво часу,” — пролунав глибокий голос, який змусив її здригнутися.
Перед кристалом з’явився силует, витканий із зоряного пилу. Це був старий чоловік у довгому плащі, що переливався сріблом і золотом. Його обличчя було немов висічене з мармуру, але очі — глибокі й живі, наповнені безмежною мудрістю.
“Хто ти?” — запитала Меланія, хоча відповідь, здавалося, вже була їй відома.
“Я — Хранитель Вічного Сплетіння,” — відповів чоловік. “Я стежу за тим, щоб тканина часу залишалася цілісною, щоб ниті минулого і майбутнього не розривалися.”
Він простягнув руку до кристала, і той засвітився яскравіше. У його глибинах почали вимальовуватися картини. Меланія побачила події, що здавалися знайомими й водночас чужими. Тут були її битви, її вибори, але й те, чого ще не сталося.
“Тканина часу — це нескінченна кількість можливостей,” — продовжував Хранитель. “Та кожен вибір, який ти робиш, залишає слід. Ниті, які ти обрала, стають долею. А ті, що ти відкинула, розпадаються на зоряний пил.”
Меланія дивилася на картини у кристалі, відчуваючи, як її серце б’ється швидше. Вона побачила обличчя свого батька, що дивився на неї зі світлим смутком. Вона побачила себе на троні з короною, виготовленою з переплетених золотих і срібних нитей, але також побачила себе серед руїн, де вона стояла сама, обтяжена чимось невидимим.
“Чому ти показуєш мені це?” — запитала вона, ледве стримуючи трепет у голосі.
“Бо кожен вибір тягне за собою наслідки,” — відповів Хранитель. “Але зараз перед тобою особливий шлях. Цей кристал — не просто ключ до майбутнього, він є відображенням твоєї душі. Тільки ті, хто готові побачити себе такими, якими вони є, здатні знайти шлях крізь час.”
“І що я маю зробити?”
“Торкнися кристала,” — сказав Хранитель. “Але пам’ятай: це не просто дія. Коли ти торкнешся його, він покаже тобі правду про тебе саму. І не кожен витримує цей тягар.”
Меланія вдихнула глибоко. Вона вже була далеко за точкою, де можна відступити. Її рука повільно піднялася, і, зібравши всю свою волю, вона торкнулася поверхні кристала.
Світ навколо неї вибухнув світлом. Вона відчула, як її свідомість наповнюється образами, емоціями, спогадами. Вона побачила не лише свої тріумфи, а й свої помилки, страхи, слабкості. Вона побачила себе такою, якою була насправді — не героїнею і не зрадницею, а людиною зі своїми сумнівами і силою.
Коли світло згасло, вона відчула, як її коліна торкаються землі. Хранитель стояв поруч, і його очі дивилися на неї з розумінням.
“Ти пройшла випробування,” — сказав він. “Кристал прийняв тебе. Тепер твій шлях лежить далі, але пам’ятай: кожен вибір — це не лише сила, а й відповідальність.”
Меланія підвелася, її меч засяяв ще яскравіше. Вона кивнула Хранителю, відчуваючи, що стала сильнішою, хоч і глибше усвідомила тягар свого шляху. Шлях вперед був відкритим, і вона була готова ступити на нього, знаючи, що тепер несе відповідальність не лише за себе, а й за майбутнє.