Вічний Сад здригався. Його срібне листя обсипалося, перетворюючись на сяючий попіл, що танув у повітрі. Вітер посилювався, несучи в собі шепіт зниклих голосів – відлуння тих, хто колись був тут, але залишився лише у вигляді тіней пам’яті.
Емірен, Порожній і Фламен стояли, відчуваючи, як сама реальність навколо них змінюється.
Темні істоти, що виринули з розлому, рухалися повільно, але невідворотно. Їхні тіла мерехтіли у хаотичному ритмі – світло та темрява зливалися в єдине, безперервно змінюючи свою структуру. Очі цих створінь не просто горіли – вони поглинали світло, ніби вбирали в себе саму суть Вічного Саду.
Фламен зробив крок уперед, його чорне полум’я загорілося яскравіше, відбиваючись у срібному пилу, що кружляв навколо.
— Ми не можемо дозволити їм залишитися тут, — сказав він, стискаючи долоню.
— Тому й заманимо їх у Межу, — підтвердив Емірен.
Порожній мовчав, але його постать уже зникала в тіні, готуючись до маневру.
Втеча у Межу
Перший з істот зрушив з місця. Його рух був нерівномірним – то миттєвий ривок уперед, то повільне ковзання, ніби воно не повністю належало цьому виміру. Інші рушили слідом.
Емірен відчув, як холод пробіг вздовж його спини. Простір, що їх оточував, здавалося, втратив сталість – дерева зміщувалися, наче їхні корені більше не трималися землі, а небо стало розмитим, неначе фарби, розлиті на воді.
— Біжимо! — вигукнув Фламен і кинувся вперед, прокладаючи дорогу полум’ям.
Емірен і Порожній кинулися слідом. Їхні тіла відчували опір, ніби вони пробиралися крізь воду, яка ставала дедалі густішою.
Позаду темні істоти переслідували їх. Їхні рухи були нечіткими, але швидкими – кожен раз, коли вони змінювали положення, їхні обриси розчинялися в темряві, щоб знову зібратися в іншому місці.
Попереду маячів край Вічного Саду – місце, де реальність стикалася з чимось іншим, незбагненним. Там, за межами, лежала Межа – простір між світами, де час і простір ламалися, створюючи нестабільні потоки.
— Ще трохи! — крикнув Емірен.
Фламен першим ступив за край. Його силует на мить розчинився у повітрі, ніби сам простір намагався поглинути його.
Емірен і Порожній зробили останній стрибок — і реальність змінилася.
Світ без часу
Межа між світами не мала чіткої форми. Вона була схожа на лабіринт з уламків реальностей, що зависли у хаосі часу. Фрагменти розбитих світів плавали у повітрі: зруйновані вежі, частини лісів, шматки доріг, що нікуди не вели.
Небо не існувало – тільки нескінченний простір, заповнений блискучими тріщинами, які відкривали інші реальності.
— Вони йдуть за нами, — прошепотів Порожній.
Темні істоти з’явилися на краю Вічного Саду, але не одразу рушили вперед. Вони, здається, вагалися, ніби відчували небезпеку цього місця.
— Чому вони не йдуть? — запитав Фламен, вдивляючись у нерухомі силуети.
Емірен зрозумів відповідь раніше, ніж зміг її озвучити.
— Вони не бояться нас, — сказав він. — Вони бояться цього місця.
Межа не була просто простором між світами. Вона була пасткою. Тут час міг закрутитися у нескінченному повторі, або ж навпаки – розсипатися, залишаючи все в небутті.
— Якщо вони не йдуть сюди самі, — сказав Порожній, — значить, ми повинні змусити їх.
Фламен усміхнувся.
— Я можу це влаштувати.
Він підняв руки, і чорне полум’я вирвалося з його долонь, розливаючись по землі. Воно рухалося, немов жива ріка, що текла до Вічного Саду.
Істоти відреагували одразу. Вони відступили на крок, але одна з них зробила помилку. Вона змістилася надто близько до краю – і цього вистачило.
Порожній стрибнув уперед. Його тіло розчинилося в тіні, а коли знову стало видимим, він уже стояв за спиною створіння.
Його удар не був фізичним. Це була хвиля чистої порожнечі – сили, що руйнувала сталість.
Істота похитнулася. Її очі на мить згасли.
А потім вона впала в Межу.
Кінець переслідування… чи початок чогось гіршого?
Як тільки перша істота опинилася в Межі, щось змінилося.
Простір здригнувся, немов пробуджуючись від сну. Уламки світів почали рухатися, ніби живі.
— Нам треба йти! — вигукнув Емірен.
Але було пізно.
Щось у глибинах Межі відкрило очі.