Тиша, що настала після відходу Астрана, затрималася в повітрі, як важкий туман, осідаючи на галявині, де стояли Меланія та Ендар. Повітря, насичене залишками темної зустрічі, наче гудило невизначеною енергією. Дихання Ендара було спокійним, але його думки були далекі від спокою. Вибір, який він зробив — той, що розірвав його зв’язок із колишнім учителем — став вагою, що тисла на нього, немов невидима сила. Але в його серці він знав, що це був єдиний правильний вибір, який міг привести до майбутнього, яке вони прагнули побудувати.
Меланія, що стояла на кілька кроків від нього, спостерігала, її думки переплуталися в роздумах після цього зіткнення. Слова Астрана все ще лунали в її вухах, і вона розуміла, що ця битва далеко не завершена. Вибори, які вони зробили, й ті, що ще попереду, визначать не лише їхні власні долі, а й саму сутність Вічності. Вони опинилися на межі чогось величезного, могутнього. І все ж, глибоке невизначене відчуття тривоги не полишало її.
«Ендар», — сказала вона, її голос пробив тишу, — «Ти впевнений, що це правильний шлях? Астрана сила була величезною, а його пропозиція… це могло змінити все.»
Ендар повернувся до неї, його вираз обличчя був сповнений рішучості, але в його погляді була тінь глибшої туги. Він розумів її страх. І він сам поділяв його. Але він бачив правду в намірах Астрана, і більше не міг бути частиною того темного майбутнього.
«Я розумію, про що ти думаєш», — відповів він, його голос був спокійним, але з нотками суму. «Я розумію, що Астрана обіцяв, але я також знаю, чого він насправді хоче. Його бачення Вічності — це контроль, домінування. Він хоче маніпулювати нею, підкорити своїй волі. Це не майбутнє, яке я можу прийняти.»
Меланія повільно кивнула, її погляд сковувався на віддаленому горизонті, де небо зустрічалося з мінливим світом нової Вічності. «Але як ми знаємо, що чекає попереду? Який шлях для нас правильний, для цього світу? Ми вже змінили хід часу — стара Вічність зникла. Ми не можемо повернутися назад.»
Ендар був сповнений рішучості. «Нам не потрібно повертатися. Ми просто повинні йти вперед. Стара дорога була хибною, і тепер її немає. Але ми можемо побудувати щось нове. Щось краще.»
Меланія подивилася йому в очі, шукаючи хоч найменшу тінь сумніву. І вона не знайшла її. Він був певен, непохитний у своїй впевненості. І хоча її серце також тривожилось від невизначеності, вона зрозуміла, що він має рацію. Вони не могли скасувати минуле, але могли сформувати майбутнє. Нова Вічність, хоча й недосконала й непевна, була чистим полотном, яке чекало, аби на ньому з’явився малюнок їхніх виборів.
«Я все ще не знаю, що нас чекає», — зізналася вона м’яко. «Але я довіряю тобі, Ендар. Ми вже бачили надто багато, щоб тепер відступити.»
Ендар посміхнувся їй обережною, заспокійливою посмішкою. «Тоді давай зробимо це майбутнє вартим боротьби.»
І вони знову рушили вперед, шлях попереду був ще невизначений, але наповнений обіцянкою можливостей. Важкість їхніх виборів відчувалася, але була також надія, яка вела їх далі.
Крокуючи, вони відчували, як сам світ навколо них змінюється з кожним їхнім рухом. Земля під ногами пульсувала енергією, що була одночасно чужою й знайомою, наче сама тканина реальності згиналася, перебудовувалась у відповідь на їхню присутність. Це було і захоплююче, і страшне, але це був їх єдиний шлях.
Віддаленою зорею спалахнуло світло, і Меланія зупинилася на місці. Ендар повернувся до неї, його погляд запитливий.
«Ти це бачиш?» — запитала вона, її голос був сповнений захоплення.
Ендар, слідуючи її погляду, нахмурився, придивляючись до горизонту. Легке світло пульсувало вдалині, випромінюючи ефірне сяйво, що наче кликало їх до себе. Це було щось знайоме, але водночас невідоме. Таке відчуття, що воно було одночасно маяком і попередженням.
«Ми повинні перевірити», — сказав Ендар, його голос був твердим від рішучості. «Що б це не було, це важливо. Можливо, це наступна віха нашого шляху.»