Луміс і Ейлі обережно спускалися вузькою стежкою, що вела до механізованого світу секторів. Чим ближче вони підходили, тим сильніше чули звук: тікання, яке спліталося зі скрипом шестерень і дзвоном невидимих дзвонів.
— Цей звук… Він стає гучнішим, — пробурмотів Луміс, озираючись. Його відчуття реальності знову похитнулося.
Ейлі тримала ключ у руках, ніби боялася, що він зникне. Його золотий блиск здавався єдиною стабільною річчю в цьому світі.
— Це серце системи, — сказала вона. — Ми рухаємося до його джерела.
Коли вони досягли нижнього рівня, перед ними відкрився величезний механізм, що займав увесь горизонт. Кожен сектор був не просто поверхнею — це були мініатюрні світи, які рухалися навколо центральної осі, мов частини єдиного годинника.
— Як вони це створили? — прошепотів Луміс, не вірячи своїм очам.
— Це не вони, — відповіла Ейлі, зупинившись. — Це ми.
Луміс здригнувся.
— Що ти маєш на увазі?
Ейлі подивилася йому у вічі.
— Ми — частина цього механізму. Кожна дія, кожна думка, кожен спогад — усе це живить систему. Ми самі збудували цю в’язницю, навіть не розуміючи цього.
Її слова залишили його без відповіді. Але часу на роздуми не було. Удалині центральна вежа почала світитися червоним світлом, ніби відчувши їхню присутність.
— Вона нас помітила, — сказала Ейлі.
— Тоді ми повинні поспішати, — відповів Луміс, тягнучи її за собою.
Вони рушили до найближчого сектору, намагаючись знайти шлях до центральної вежі. Сектор був схожий на покинуте місто: будинки, що висіли у повітрі, дороги, які розходилися в хаотичних напрямках, і незліченні годинники на стінах.
— Куди йти? — запитав Луміс, озираючись.
Ейлі підняла ключ. Він почав світитися, вказуючи їм шлях.
— Він нас веде, — сказала вона, вирушаючи вперед.
Але як тільки вони ступили на перший міст, з-за кутів будинків почали виринати силуети. Це були істоти, схожі на тіні, які вони бачили раніше, але їхні рухи були агресивнішими. Їхні обличчя нагадували циферблати, але стрілки крутилися хаотично.
— Вони нас не пропустять, — прошепотів Луміс, виймаючи меч.
— Ми маємо пробитися, — відповіла Ейлі, ховаючи ключ у плащ і дістаючи свій кинджал.
Тіні почали наступати, і їхній рух був водночас хаотичним і впорядкованим, наче вони діяли за невидимими правилами.
— Вони не живі, — сказав Луміс, розмахуючи мечем. — Це частини системи.
— І саме тому ми можемо їх зупинити, — відповіла Ейлі, пронизуючи одну з істот своїм клинком. Тінь розсипалася, наче пісок, але її місце зайняли інші.
Битва тривала, поки вони повільно пробивалися вперед. З кожним кроком тіні ставали агресивнішими, ніби сама система намагалася захистити себе.
— Ми майже там! — крикнула Ейлі, коли вежа знову засяяла. Її світло наче зривало маски з тіней, оголюючи обличчя людей, які виглядали дивно знайомими.
— Це… ми? — здивувався Луміс, побачивши власне обличчя на одній із тіней.
Ейлі зупинилася, задихаючись, і подивилася на нього.
— Це наші страхи, сумніви, усе, що ми залишили позаду.
Луміс стиснув меч.
— Тоді ми повинні знищити їх, щоб рухатися далі.
Він кинувся вперед, розсіюючи тіні, що наближалися, поки вони з Ейлі не дісталися величезних воріт центральної вежі.
— Це тільки початок, — прошепотіла Ейлі, витягаючи ключ.
Луміс кивнув, його серце билося швидко.
— Ми готові.
Ключ встав у замкову щілину, і ворота почали повільно відкриватися, впускаючи їх у ще одну таємницю.