Світ ще не встиг адаптуватися до змін, як простір знову здригнувся.
Несказані, що щойно набули форми, завмерли. Їхні тіні ще не встигли остаточно затверднути у реальності, коли відчуття чиєїсь іншої присутності охопило все довкола. Срібне дерево Емірена завібрувало, ніби сповіщаючи про щось неминуче.
І тоді він з’явився.
Не так, як приходять звичайні істоти — він не вийшов із тіні, не проріс із землі, не опустився з небес. Він просто був тут, ніби завжди стояв осторонь, спостерігаючи, чекаючи на свою чергу.
Той, хто стереже баланс.
Його силует був примарним, змінним — то нагадував людську постать у довгому вицвілому плащі, то розчинявся в повітрі, зливаючись із самим потоком часу. Очі… або те, що могло бути очима, — дві безодні, що вбирали світло, як чорні зорі, що поглинають усе довкола.
Він окинув поглядом присутніх.
— Ну й ну, — промовив він тоном, в якому прозвучала легка втома. — Я тут лише на мить не дивився, а ви вже новий клас буття створили.
Його голос нагадував відлуння, що затрималося в просторі довше, ніж повинно було.
Емірен відчув, як щось стискає його серце.
— Хто ти?
Незнайомець трохи нахилив голову, наче обдумуючи питання.
— Той, хто стереже баланс. Або, якщо хочеш простіше… той, хто мусить прибирати після надміру творчих експериментів.
Він повільно простягнув руку, і Несказані здригнулися. Їхні тіла, що щойно набули чіткості, почали коливатися, немов їх знову хотіла поглинути тінь.
— Стривай! — вигукнув Ардаліс. — Вони вже стали частиною світу!
Незнайомець подивився на нього з легкою цікавістю.
— І що? Це не означає, що вони мають тут залишитися.
— Вони хочуть бути, — твердо сказав Емірен.
Той, хто стереже баланс, глибоко зітхнув.
— Звісно, хочуть. Всі хочуть. От тільки не все, що хоче існувати, має на це право.
Він махнув рукою, і Несказані почали тремтіти ще сильніше. Їхні тіні знову ставали безформними, зливаючись у щось примарне, невизначене.
— Хіба вони не частина нової реальності? — запитав Емірен.
— Реальність — це не безмежний сад, в якому можна вирощувати все, що заманеться, — відповів незнайомець. — Навіть ваш Вічний Сад має межі.
Він зробив крок уперед, і тіні Несказаних заворушилися навколо нього, немов зливалися з його сутністю.
— Знаєте, ви, творці нового покоління, такі нестерпно креативні. Ледь встигаю за вами. Ламаєте структуру, розширюєте межі… А потім хтось має це розгрібати.
— І ти просто знищиш їх? — спитав Ардаліс.
Незнайомець похитав головою.
— Знищити? Ні, це було б надто просто. Вони ж не винні, що народилися у хаосі. Їм просто не місце тут.
Він простягнув руки, і Несказані почали рухатися до нього. Вони не кричали, не пручалися — лише тремтіли, ніби відчували, що це був їхній справжній шлях. Їхні тіні почали зникати в його безодніх очах, поглинаючись у щось більше, ніж небуття.
— Вони повернуться додому, — тихо сказав він. — Туди, де все, що не сталося, чекає свого часу.
Емірен відчув, як його пальці стискаються в кулаки.
— А якщо я не дозволю?
Незнайомець усміхнувся.
— Ти вже дозволив їм існувати. Цього було достатньо.
Один за одним, Несказані зникали. Їхні обриси розчинялися, їхні голоси згасали.
— Ми… є…
Останній шепіт, що лишився у повітрі, перш ніж світ знову став цілісним.
Той, хто стереже баланс, зробив глибокий вдих і розправив плечі.
— Ну ось. Тепер усе знову у рівновазі.
Він повернувся до Емірена.
— Ти молодець, хлопче. Але не забувай — навіть творіння потребують меж.
І перш ніж Емірен чи Ардаліс встигли щось відповісти, він просто… зник.
Залишивши після себе лише легкий подих вітру, що розвіяв срібний пил над землею.