Тиша огортала Сад Вічності, але це була тиша перед бурею. Емірен і Аліана стояли біля підніжжя Дерева Часу, величного й стародавнього, з гілками, що простягались у нескінченність. Його коріння ховалося в глибині землі, переплітаючись із потоками часу, які сяяли м’яким золотавим світлом. Це було серце Саду – місце, де кожен вибір, кожна думка створювали нові відгалуження реальності.
Але зараз коріння тремтіло, ніби відчуваючи невідворотну небезпеку. Темрява, яку принесли Темні Творці, вже пробивала собі шлях крізь ґрунт, чорні нитки хаосу почали охоплювати дерево, отруюючи його.
— Ми не можемо дозволити їм знищити це, — твердо мовила Аліана, поглянувши на Емірена. — Дерево тримає весь Сад. Якщо воно впаде, часу більше не буде.
Емірен стиснув руків’я свого меча, який світився слабким блакитним полиском. У його очах відображалась рішучість, але глибоко всередині ховалась тінь сумніву.
— Ми наближаємось до фіналу, Аліано, — відповів він. — Але кожен наш крок стає складнішим. Якщо ми помилимось, усе загине.
Вони не встигли далі обговорювати, бо з-під землі раптом прорвалися чорні коріння хаосу. Вони рухалися, немов змії, намагаючись охопити героїв. Емірен різко відскочив назад, розмахнувшись мечем, а Аліана, піднявши руки, створила навколо себе захисний бар’єр із чистої енергії часу.
— Вони вже тут! — крикнула вона, коли з тіні з’явилися постаті Темних Творців.
Їх було троє: вбрані у чорні плащі, що здавались живими, вони пульсували темною енергією. Їхні обличчя були приховані, але в очах палав холодний вогонь.
— Ви запізнились, — озвався один із них, голос якого нагадував шурхіт мертвих листків. — Дерево вже гниє. І ви цього не зупините.
Емірен зірвався з місця, мов блискавка, намагаючись атакувати першу постать. Але Темний Творець лише підняв руку, і з-під землі вирвалися ще чорні корені, які кинулись у відповідь. Удар був потужним, і Емірен впав, на мить оглушений.
— Ти не можеш перемогти те, що вже виросло, — продовжував Творець. — Темрява — це теж частина часу.
— Неправда! — вигукнула Аліана, змахнувши руками. Вона кинула у ворогів хвилю часу, що перетворювала все на своєму шляху на пил. Один із Темних Творців не встиг ухилитись, і його постать розсипалась у небуття.
— Коріння і гілки можуть бути очищені! — додала вона, звертаючись до Емірена. — Дерево пам’ятає свою істинну сутність. Воно просто потребує нашої допомоги!
Емірен підвівся, його меч сяяв яскравіше, ніж раніше. Він кинувся на двох залишених Темних Творців, атакуючи зі швидкістю, яка перевищувала межі людських можливостей. Його рухи ніби перегукувались із ритмом самого часу, наче він став частиною потоку.
Аліана тим часом сконцентрувалась на Дереві. Вона відчувала, як отрута хаосу проникає у його гілки. Закривши очі, вона зосередилась на потоках часу, що струмували крізь коріння. Її думки полинули глибше, до самого серця Дерева. Там вона побачила світло – маленьку іскру, що ще жевріла, попри темряву.
— Я знаю, що ти чуєш мене, — прошепотіла Аліана. — Ти пережило століття, бачило народження й загибель світів. Ти — життя, яке тримає все разом. Допоможи нам!
Дерево відгукнулося. Світло у його серці розгорілося сильніше, і золоті нитки часу почали розповсюджуватись крізь коріння, витісняючи хаос. Але Темні Творці цього не могли допустити. Один із них, помітивши це, кинувся до Аліани.
— Не смій! — вигукнув Емірен і кинувся напереріз. Їхні мечі зіткнулися, спричинивши вибух енергії, що струсонув увесь Сад.
— Ти не зможеш зупинити нас! — прохрипів Творець, але в його голосі вже чулося сумнів.
Емірен натиснув сильніше, а за його спиною Аліана створювала хвилі світла, що очищали дерево від темряви. Дерево почало оживати. Гілки, які здавалося мертвими, знову зазеленіли, а листя почало сяяти.
Темрява відступала. Останній із Темних Творців кинувся у відчайдушну атаку, але Емірен, зібравши всю свою силу, завдав вирішального удару. Постать ворога розсипалася у пил.
Коли все скінчилось, Емірен і Аліана стояли поруч, дивлячись, як Дерево повністю відновлюється. Його гілки тягнулися до неба, сяючи тисячами відтінків.
— Ми зробили це, — прошепотіла Аліана, але в її голосі відчувалася втома.
Емірен кивнув, але його погляд залишався напруженим.
— Це ще не кінець, — прошепотіла Аліана, її голос був важким, немов кожне слово тягнуло за собою тяжку реальність. — Дерево врятоване, але боротьба за Вічність триває. Що ми зробили сьогодні — це лише одна глава в історії, яку ще належить написати. Той момент, коли ми відновили його, здається великим, але за ним сховано набагато більше, те, що ми повинні розкрити.
Емірен поглянув на неї, відчуваючи важкість її слів у самому серці. Він знав, що їхня перемога була лише ілюзією завершення, бо істинна битва за час, за саму сутність реальності, була ще попереду. Вони повернулися до того місця, де все почалося, і відчули, як Земля під ногами змінюється, пульсуючи під їхніми кроками, немов сама Вічність дихала разом з ними.
Вони стояли на межі, де кожен вибір міг мати катастрофічні наслідки, а кожен крок у майбутнє здавався великим і невизначеним. Небо навколо них було розгорнуте в суцільний потік часу, ніби мозаїка, яку хтось намагався зібрати з нескінченних шматочків, що поривалися і скручувалися у нескінченні цикли. Здавалося, що час, як живий організм, був здатний змінюватися від дотику до дотику, і кожен їхній рух робив його все більш непередбачуваним.
— Я знаю, — промовив Емірен, його голос був твердим і спокійним, але глибоко в його очах була присутня невідома тривога. — Тепер ми бачимо це не лише як боротьбу за збереження чи руйнування. Це боротьба за саму сутність того, як існує Вічність. Як ми бачимо час, як ми живемо в ньому, і чи ми здатні зберегти його як щось ціле. Як ми здатні врятувати не лише себе, але й усі можливі шляхи, які він відкриває перед нами.
Аліана дивилася на нього, її очі були наповнені глибоким розумінням, яке вони здобули в ході цієї подорожі. Вони зрозуміли, що кожен вибір має величезну вагу не лише для них, але й для всього навколишнього світу, для всіх можливих реальностей, які існують, і навіть для тих, які ще можуть виникнути. Їхнє завдання тепер було не лише в тому, щоб впоратися з тим, що перед ними, але й в тому, щоб зрозуміти, як цей процес творення й руйнування взаємопов’язаний.
— Якщо ми не будемо обережні, — додала вона, її голос був тихим, але сповненим важкої істини, — ми можемо порушити баланс назавжди. Те, що ми створили, може виявитися лише одним із безлічі варіантів того, що могло б статися. І кожен такий вибір може остаточно змінити не лише нас, але й саму тканину реальності.
Вони пішли далі, і кожен крок був відчутний, мов дзвін, що відлунює крізь час і простір. Вони були готові до того, що їм доведеться зіткнутися з чимось ще страшнішим, ніж те, що вони пережили. Але вони також знали, що тепер їхня роль була іншою. Вони не могли просто стати спостерігачами. Вони стали частиною великої гри, частиною самого пульсу часу, і від їхніх рішень залежало те, яким буде майбутнє — і для них, і для всього Саду, що стояв на межі життя та руйнування.
Час більше не здавався їм таким, яким він був раніше — лінійним, підвладним прямому вимірюванню. Тепер він був живим, відчутним, змінним, і навіть непередбачуваним. Кожна мить мала в собі тисячі можливостей і ризиків, і вони відчували, як ці ризики стали їхньою реальністю. У їхніх серцях вже не було простого бажання досягти мети. Тепер було лише глибоке усвідомлення того, що кожен рух, кожен вибір може накласти свій відбиток на все навколо них. Вони стали творцями, а не просто учасниками.
— Ми не можемо відступити, — сказав Емірен, його голос звучав твердо, ніби його слова стали новим законом. — Це вже не питання нашої власної безпеки. Це питання самого існування часу, самого існування того, що ми знаємо як реальність. І ми повинні йти вперед, не зважаючи на страх, не зважаючи на невідомість. Тому що те, що чекає попереду, визначить не лише нашу долю, але й долю всіх світі, що існують або ще мають існувати.
Аліана поглянула на нього і мовчки кивнула. Вона розуміла, що їхня боротьба тепер була набагато більша, ніж просте завдання врятувати чи знищити. Це була боротьба за збереження самого поняття Вічності, за можливість існувати в її безкінечному потоці, не втрачаючи при цьому себе. І в цьому нескінченному колі часу вони мали знайти не просто відповідь, а саму сутність того, як повинно виглядати майбутнє.
Попереду був шлях, про який вони нічого не знали, але вони знали одне: кожен їхній крок, кожен їхній вибір залишатиметься в серці цього безмежного Саду. І цей Сад був не просто місцем. Він був їхнім відображенням. Він був тим, що вони створили, і що вони могли б втратити, якщо знову зроблять помилку.