Меланія стояла на порозі нового випробування. Її серце билося швидше, а розум намагався опанувати нову хвилю емоцій, що нахлинули після зустрічі з Хранителем. Кристал залишив на її душі глибокий слід, що змушував переосмислити кожен крок її шляху. Але зараз, коли шлях був відкритий і всі можливості здавались доступними, перед нею з’явився ще один бар’єр, важливіший за все, що вона пережила досі.
Від коридору вела невидима стіна, і все, що вона могла побачити попереду, було суцільною темрявою. Здавалося, що сама тінь поглинала світло, яке вона принесла із собою. І навіть її меч, який до цього миттєво розганяв темряву, цього разу був безсилим.
Вона затримала подих. Прямо перед нею, в центрі залу, стояв величезний чорний обеліск. Його поверхня була рівною та гладкою, неначе висічена з одного цілого каменю, але коли Меланія придивилася уважніше, то помітила, що на ньому були тіні, які рухалися, не маючи жодного відношення до того, як мала рухатися світлотінь.
Звук її кроків, що лунали по мармуровій підлозі, наче поглинав цей незрозумілий простір. І раптом, коли вона наблизилася до обеліска, в повітрі пролунав голос, що був одночасно реальним і надзвичайно віддаленим.
“Справжня суть твого шляху — це не те, що ти бачиш перед собою, а те, що ти носиш у серці. І саме твоє серце тепер випробовується,” — сказав голос. Він звучав наче з усіх куточків простору, з усіх можливих вимірів.
Меланія застигла на місці. Її розум намагався розпізнати джерело цього голосу, але не знаходив нічого, крім глибокої тіні навколо. І тоді вона відчула це. Ні, це не було фізичним відчуттям, а, скоріше, тривогою в глибині її душі. Це була тінь її минулого, що раптом виринула з її пам’яті. Всі ті помилки, слабкості та сумніви, що вона намагалася поховати, поверталися до неї у вигляді незримих образів.
“Що ти боїшся, Меланіє?” — запитав голос, і це питання прорізало її серце, залишаючи гіркий слід.
Її міць, її сміливість, вся її боротьба — вони були лише відображенням того, чого вона прагнула, але боїться втратити. Бо кожен вибір, кожна дія відгравала свою роль у великій драмі, яку вона ще не могла повністю зрозуміти.
Меланія закрила очі, і знову побачила себе на полі битви — не героїнею, не чудовою воїтелею, а дівчиною, яка стоїть одна на протязі, оточена темрявою, що намагається її знищити. Це була її найбільша боязнь: бути на самоті серед тих, хто її не розуміє.
“Я боюся не вистояти,” — відповіла вона, не знаючи, чи це звучить в голос, чи просто в її серці.
І тоді, після довгої паузи, вона почула слова, що викликали в її душі перший проблиск світла: “Справжня сила приходить не від того, що ти маєш, а від того, що ти здатен відпустити.”
Меланія підняла голову. Перед нею обеліск знову почав змінюватися. Його поверхня не була більше гладкою і непорушною; тепер на ній з’являлися тріщини, через які пробивався м’який світло-сріблястий промінь. Вона відчула, як старі страхи починають відступати, а на їх місце приходить відчуття спокою. Вона зробила крок вперед.
Обеліск відповів рухом. Величезний потік енергії пройшов через неї, ніби її тіло стало невидимим перед цією силою. Це була не агресія і не боротьба. Це було визнання її істинної суті. Її вибір, її боротьба, її слабкості і сила стали єдиним цілим, і саме це дозволило їй зробити крок до того, щоб стати тим, ким вона повинна була стати.
Тіні зникли, і перед нею знову відкрилася шлях. Але тепер Меланія знала, що це не просто випробування. Це була її остання перевірка, після якої вона зможе прийняти свій шлях і діяти згідно зі своїми істинними переконаннями.