Емірен стояв серед мовчазного Саду, вдивляючись у срібне дерево, яке більше не тремтіло. Несказані зникли. Баланс відновився. Але чому тоді все здавалося неправильним?
Ардаліс мовчки торкнувся стовбура дерева. Його пальці провели по корі, ніби він намагався відчути зміни, які не можна було побачити очима.
— Щось не так, — сказав він.
Емірен знав це.
Вітер, що пройшовся між гілками, ніс у собі відлуння. Це не був звичайний звук — це був відгомін минулого, відбитки слів, які вже колись звучали, але не мали повторюватися.
Тріщини в часі.
— Ми змінили його, — прошепотів Емірен.
— Це очевидно. Але наскільки сильно?
Відповідь прийшла не у словах, а в русі світу.
Земля під їхніми ногами на мить здригнулася, ніби саме ґрунття Вічного Саду було розірване невидимою силою. Дерева почали шепотіти, їхнє листя шелестіло не від вітру, а від чогось, що пробудилося всередині них.
І тоді Емірен побачив це.
На горизонті, там, де простір стикався з краєм реальності, з’явилися тріщини. Вони не світилися, не мерехтіли — вони були порожнечею, темрявою, яка не належала цьому місцю.
— Час розходиться, — пробурмотів Ардаліс.
— Він втрачає єдність, — додав Емірен.
Хранителі з’явилися так само беззвучно, як і завжди. Їхні постаті виринули зі світла й тіні, але цього разу в їхніх очах не було спокою.
— Ви відкрили шлях, — сказав один із них.
Емірен зустрів його погляд.
— Ми його закрили.
— Але наслідки залишилися. І вони розходяться, як хвилі після каменя, що впав у воду.
Ардаліс скривився.
— То що, знову вирівнювати баланс?
Хранитель повільно кивнув.
— Якщо цього не зробити, ці тріщини почнуть створювати власні дороги. Час стане некерованим.
Емірен провів рукою по повітрю. Воно здавалося щільнішим, майже в’язким, ніби минуле, теперішнє й майбутнє більше не були чіткими поняттями.
Він відчував це.
Зміни.
Незавершеність.
І найгірше — чиюсь присутність.
Не Несказаних. Не Балансу.
Щось інше.
Щось, що дивилося.
— Ми не одні, — сказав він.
Ардаліс напружився.
— Ти це теж відчуваєш?
Хранителі не відреагували. Вони просто стояли, наче вже знали, що наближається.
— Скажіть правду, — голос Емірена звучав жорсткіше, ніж він очікував. — Що відбувається?
Мовчання.
А тоді — слова, які змінили все:
— Ті, хто знищує час, відчули цю слабкість. І вони вже йдуть.
Сад здригнувся.
І Емірен зрозумів, що це був лише початок.