Антем рухався вперед. Світ, що відкривався перед ним, здавався нескінченним, але водночас порожнім. Він відчував, що його подорож лише починається, хоча позаду залишилися битви, які вже змінили усе.
Кроки відлунювалися в тиші. Простір навколо здавався прозорим, і часом здавалося, що він не рухається вперед, а залишається на місці, ніби світ чекає, поки він вирішить, що має статися далі.
Антем вдивлявся в горизонт, коли раптом щось змінилося. Спочатку це було лише легке відчуття — ледь вловиме дрижання в повітрі. Потім він побачив її: тінь, яка рухалася серед світла. Вона була майже непомітною, як злам у тканині реальності, але все ж її неможливо було проігнорувати.
Антем зупинився.
— Хто тут? — його голос розірвав тишу.
Тінь не відповіла, але стала чіткішою, ніби відчувала його погляд. Вона почала наближатися, повільно, але впевнено. І чим ближче вона була, тим більше Антем розумів, що ця тінь — це не щось зовнішнє. Вона була частиною нього самого.
— Ти думаєш, що звільнився? — пролунав голос, схожий на його власний, але більш холодний і порожній.
Антем відступив на крок, але потім зупинився.
— Я звільнив себе і цей світ, — відповів він.
Тінь усміхнулася, але ця усмішка була далекою від людської.
— Ти звільнив світ від системи, але чи звільнив ти себе? Ілюзія часу була лише частиною. А що ти зробиш із тим, що залишилося?
Антем відчув, як його серце стискається. Тінь говорила про щось, що він сам боявся визнати. Він змінив світ, але всередині нього самого залишалися страхи, гнів, спогади про те, що він втратив.
— Що ти хочеш? — запитав він, намагаючись контролювати голос.
Тінь підійшла ще ближче, тепер її контури були чіткими. Вона мала форму людини, але була позбавлена деталей, ніби це був лише силует.
— Я не хочу. Я існую. Ти створив мене своїми сумнівами, своїм болем, своїми невирішеними питаннями.
Антем мовчав. Тінь мала рацію. Він зруйнував механізм, але його власна сутність залишалася незмінною. Він шукав правду, але водночас уникав найглибших запитань, які стосувалися його самого.
— Ти не зможеш іти далі, поки не приймеш мене, — сказав силует.
Антем зробив крок вперед.
— Ти не моя слабкість, — тихо сказав він. — Ти моя частина.
Тінь завмерла. Її обриси почали змінюватися, втрачаючи чіткість.
— Прийняти себе — це найважче, — продовжив Антем. — Але без цього жодна свобода не має значення.
Тінь почала розчинятися, але цього разу вона не зникала повністю. Вона інтегрувалася, вливаючись у нього. Антем відчував, як разом із нею приходять спогади, емоції, навіть біль. Але це був його біль, і тепер він був готовий нести його.
Коли все закінчилося, світ навколо здавався яскравішим. Небо було чистим, горизонт — нескінченним. Але тепер Антем відчував себе готовим до будь-якого виклику.
Він зробив ще один крок уперед, знаючи, що його справжня подорож тільки почалася.