Світло навколо них раптово почало коливатися, як від вітру, що розходиться по воді. Відчуття було незвичним, навіть дивним. Простір здавався одночасно наближеним і віддаленим, ніби не можна було сказати, де починається реальність і де вона закінчується. Ті стіни, що ще кілька миттєвостей тому здавалося, були твердішими за будь-яку скелю, тепер почали плавно змінювати свою форму, ніби вони відповідали на кожен їхній рух.
Ейлі відчувала, як її серце б’ється в грудях, а ноги тремтять від того, що відбувалося навколо. Вона не могла зрозуміти, чи це просто її уява, чи реальність змінюється саме так. Вона озирнулася на Луміса, що йшов поруч, його погляд був спокійний, але в ньому була така ж незглибна глибина, яку вона помічала від початку їхньої подорожі.
“Що це за місце?” — запитала вона, її голос був ледве чутним, але повним тривоги.
“Не знаю,” — відповів Луміс. Він зробив крок вперед, і світло стало яскравішим, наче він ступив на якийсь новий рівень цього простору. “Але я відчуваю, що ми наближаємося до чогось великого.”
Вони продовжували йти, і з кожним кроком простір навколо них змінювався все більше. Раніше тверді й сталі стіни перетворювалися на яскраві поверхні, що розсіювали промені світла у всіх напрямках, утворюючи складні візерунки на підлозі. Або це було таке відчуття від того, як світло переливалося, поглинаючи їх у себе.
“Ми вже дуже близько,” — сказав Луміс, не зупиняючись. “Тепер ми не можемо відступити.”
Ейлі відчула, як внутрішній страх почав повертатися, нагадуючи їй про ті моменти, коли все було незрозумілим і туманним. Вона почала сумніватися, чи дійсно вони готові до того, що очікує на них попереду.
“Що, якщо ми не готові?” — тихо запитала вона.
Луміс зупинився, і його погляд став проникливим, немов дивився крізь неї, вглиб її самого серця.
“Ми ніколи не будемо готові,” — сказав він. “Але це наш вибір. І це єдине, що ми можемо зробити.”
Слова його прозвучали як відлуння у просторі, що не мав кінця. Вони резонували з чимось глибоким всередині Ейлі, і вона знала, що вони не можуть просто повернути назад. Вони вже зробили свій вибір, і тепер залишалося лише пройти цей шлях до кінця.
Раптом стіна перед ними почала повільно розсуватись, відкриваючи темний коридор, що виводив у нескінченність. Це було немов проходити через невидимі бар’єри, залишаючи все позаду і вступаючи в щось невідоме.
“Це кінець?” — запитала Ейлі, її голос був тремтячим, але рішучим.
“Ні,” — сказав Луміс, його голос звучав уперто, навіть крізь туман цього простору. “Це тільки початок.”
І, зібравши всю свою силу, вони зробили ще один крок уперед, залишаючи позаду всі сумніви, готові зустріти те, що чекає їх далі.