Світло розірвало темряву.
Емірен на мить осліп, відчуваючи, як саме його тіло втрачає вагу, розчиняючись у потоці енергії. Його свідомість розширювалася, наче він одночасно існував у тисячах варіацій самого себе, а потім знову зібрався в одне ціле.
Коли зір повернувся, він побачив, що більше немає сходів.
Тепер перед ним височіли двері.
Величезні, темні, вони здавалися створеними не з дерева чи металу, а з самої матерії часу. Поверхня пульсувала, немов жива, а візерунки, що покривали їх, змінювалися щосекунди, відображаючи нескінченні можливості майбутнього.
Емірен простягнув руку.
— Ти ще маєш змогу відмовитися, — пролунав голос за спиною.
Він обернувся.
Перед ним стояв той самий напівпрозорий силует, що супроводжував його на сходах. Але тепер фігура була чіткішою, майже матеріальною.
— Якщо я відмовлюся, що станеться?
— Ти прокинешся у світі, де цей вибір ніколи не існував. Ти забудеш усе, що дізнався, забудеш про Вічний Сад, про тих, хто бореться за час.
— А якщо я відкрию двері?
— Ти увійдеш у світ, що ще не народився.
Світ за порогом
Емірен глибоко вдихнув і торкнувся дверей.
Вони відчинилися без звуку, і за ними не було темряви чи світла.
Лише порожнеча.
Але не така, як раніше — не холодна, байдужа, всепоглинаюча.
Ця порожнеча чекала.
Коли він зробив перший крок, під його ногами почала з’являтися земля. Вона народжувалася прямо з нічого, немов підкоряючись його присутності.
Другий крок — і над ним з’явилося небо, що спочатку було блідим, невизначеним, але поступово набувало кольору.
Третій крок — і простір навколо наповнився звуками. Вітром, що з’явився з небуття, слабким шумом далекого моря, якого ще не було, але яке вже готувалося народитися.
— Світ будується разом із тобою, — пролунав голос.
Емірен оглянувся.
Силует, що супроводжував його, змінився. Тепер він виглядав як людина — чоловік у простому одязі, з глибокими, темними очима, які приховували в собі більше, ніж могли б відкрити.
— Ти той, хто створив цей світ? — запитав Емірен.
— Ні, — усміхнувся чоловік. — Це ти його створюєш.
Вибір творця
Емірен подивився вперед.
Попереду простягався світ, що лише починав формуватися. Земля ще не мала обрисів, не було річок, гір, лісів. Але він відчував, що все це могло з’явитися, варто лише побажати.
— Що я повинен зробити?
— Визначити його природу, — відповів незнайомець. — Ти можеш створити світ, де час тече безперервно, як ріка. Де минуле, теперішнє і майбутнє чітко розмежовані, де все має свою послідовність.
— Або?
— Або світ, де час буде гнучким, як вітер. Де майбутнє може змінювати минуле, де кожен вибір створює нову реальність.
— І я повинен обрати?
— Ти вже обрав, коли відкрив ці двері.
Перший рух часу
Емірен заплющив очі.
Він відчув, як його думки сплітаються з цим новим світом, як кожен імпульс його свідомості відгукується у просторі.
Він зробив вибір.
Коли він розплющив очі, світ навколо ожив.
Річки почали прорізати землю, ліси виростали з нічого, небо набуло яскравих барв, а вітер наповнив простір шепотами майбутніх подій.
Час почав свій рух.
— Вітаю, — сказав незнайомець. — Ти став тим, хто формує вічність.
І світ, що ще не народився, став реальністю.