Сріблясте небо над Вічним Садом почало світлішати, ніби в ньому зароджувався світанок. Емірен і Аліана стояли на березі Озера Відображень. Поверхня води була гладкою, як скло, але в її глибині виблискували відблиски світів, які існували або могли існувати. Тут час здавався нерухомим, і навіть вітер зупинив свій подих.
— Це останнє випробування, — промовила Аліана. В її голосі звучав сум. — Тут ти побачиш не лише наслідки свого вибору, але й істину про себе.
— І що мені робити? — запитав Емірен, вдивляючись у мерехтливу поверхню.
— Поглянути у воду, — відповіла вона. — Але будь готовий. Озеро не лише показує відображення — воно вимагає віддати те, чого ти боїшся втратити найбільше.
Вода, що говорить
Емірен нахилився до води. Спочатку він побачив лише своє обличчя, але вже за мить відображення почало змінюватися. У глибині з’явилися сцени: він побачив, як горить гілка, яку він врятував, а потім світ, що поставав із цього полум’я. Люди раділи, будували нові міста, але їхня радість переривалася війнами і стражданнями.
— Це наслідок твого вибору, — заговорила вода. Її голос був лагідним, але сповненим ваги. — Ти дав шанс на нове життя, але разом із тим приніс хаос.
— Я знав, що це ризик, — відповів Емірен. — Але я вірю, що життя варте ризику.
Вода знову затремтіла. Нові сцени постали перед ним: він бачив себе, але зміненого. Його обличчя було вкрите зморшками від страждань, а очі — важкі від відповідальності.
— Це ти, якщо продовжиш свій шлях, — сказало Озеро. — Чи готовий ти віддати себе, щоб підтримувати рівновагу в Саду? Щоб нести тягар кожного вибору, який ти зробиш?
Вибір серця
Емірен не відповів одразу. Його серце билося швидше, а в голові зринали сумніви. Він обернувся до Аліани, шукаючи підтримки, але її обличчя було спокійним, ніби вона вже знала його відповідь.
— Я вже зробив свій вибір, — нарешті промовив він. — Якщо для збереження Саду потрібна моя жертва, я готовий.
Вода затихла, а потім знову заговорила:
— Твоя рішучість справжня, але цього недостатньо. Щоб завершити своє випробування, ти маєш віддати те, що є найціннішим для тебе.
Емірен замислився. Що було найціннішим для нього? Він згадав дім, свої мрії про мир, навіть власне життя. Але глибше за це було щось інше — його зв’язок із часом, здатність чути голоси гілок і відчувати їхню енергію. Він зрозумів: це і є те, що вода вимагає.
— Якщо я віддам свою силу, чи зможу я завершити свій шлях? — запитав він.
— Твій шлях зміниться, але завершиться, — відповіла вода. — Ти станеш тим, хто вирощує Сад, а не тим, хто його змінює.
Жертва
Емірен опустив руки у воду. Відчуття було таким, ніби його душу розриває на частини. Золотий світ, що завжди був із ним, почав витікати, наповнюючи Озеро сяйвом. Вода навколо затремтіла, змінюючи свій колір і відображення. У глибині Емірен бачив, як його сила переплітається з корінням дерев, які починали рости й оживати.
Він відчував, як стає слабшим. Але водночас він відчував, що Сад оживає, що його жертва дала йому новий шанс.
Коли світло згасло, Емірен відчув тишу. Він підвів голову й побачив, як Озеро почало світитися м’яким золотом. Аліана мовчки підійшла до нього.
— Ти все зробив правильно, — сказала вона. — Тепер ти більше не просто мандрівник. Ти частина Саду.
Новий зв’язок
Емірен більше не відчував у собі тієї сили, що була раніше. Але натомість він відчував щось інше: пульсацію життя навколо, голоси гілок і коріння, які перепліталися в єдиній гармонії. Він зрозумів, що його роль змінилася.
— Що далі? — запитав він.
— Ти станеш не тим, хто формує майбутнє, а тим, хто його підтримує, — відповіла Аліана. — Але твоя присутність у Саду тепер вічна. Ти створив основу для нових світів, і вони пам’ятатимуть тебе.
Емірен підвівся, слабкий, але спокійний. Перед ним розстелявся шлях, освітлений м’яким світлом. Він знав, що попереду ще багато роботи, але тепер він був готовий до всього. Його жертва не була даремною, і Сад знову дихав життям.