Сад Вічності наповнився дивною тишею після битви біля Дерева Часу. Листя знову сяяло життям, а золоті нитки часу струмували його гілками, але герої відчували, що це лише короткий перепочинок. Попереду чекало випробування, від якого залежала доля всього.
Емірен і Аліана повільно підіймалися до Вежі Творців — місця, де колись приймались найважливіші рішення, що впливали на потоки часу. Вона здіймалась до небес, її чорні й золоті стіни змінювались і переливались, ніби сама вежа була створена з часу.
— Це місце вирішить усе, — сказала Аліана, обережно торкаючись однієї зі стін. Її пальці відчули легке поколювання, ніби потік часу відповідав на її дотик. — Тут твориться нова реальність або руйнується стара.
— І тут ми зіткнемося з їхнім останнім захистом, — додав Емірен, поглядаючи вгору. Його меч вже не світився, як раніше. Він теж відчував, що їхня сила тане, а ворог — десь неподалік.
Коли вони увійшли всередину, їх зустрів простір, що здавався безмежним. Підлога була гладкою, мов дзеркало, і відображала нескінченність. У центрі кімнати стояв артефакт, який світився блідим білим світлом. Це було Серце Часу — найсильніший ключ до потоків реальності, який дозволяв змінювати минуле, теперішнє й майбутнє.
— Серце Часу… — прошепотіла Аліана. — Воно реальне.
— І саме його вони хочуть знищити, — відповів Емірен, наближаючись до артефакту. Але щойно він зробив крок уперед, простір навколо них змінився.
Із тіні з’явився останній і наймогутніший із Темних Творців. Він був одягнений у мантію, що здавалася витканою з самого хаосу. Його обличчя не було видно, лише два горілих ока, схожі на вугілля.
— Ви думаєте, що можете врятувати Сад? — його голос був низьким, потужним, наче гуркіт грому. — Але все вже приречено. Ваша боротьба — лише відтермінування неминучого.
— Ми прийшли, щоб зупинити тебе, — рішуче мовив Емірен, піднімаючи меч.
Темний Творець засміявся, і його сміх рознісся в усі куточки вежі.
— Тоді спробуйте.
Час у кімнаті почав змінюватися. Емірен і Аліана відчули, як їхні рухи стали повільнішими, ніби їх затягувало в плин густого меду. Темний Творець простягнув руку, і простір почав згортатися, утворюючи чорну діру, яка загрожувала поглинути все.
— Він маніпулює часом! — вигукнула Аліана, намагаючись створити щит, але її сили виснажувалися.
— Тоді ми повинні діяти швидше! — відповів Емірен і кинувся в атаку.
Його меч виблискував, перетинаючи простір, але кожен його удар блокувався темною енергією, яка огортала Творця. Тим часом Аліана спробувала підібратися до Серця Часу. Вона знала, що якщо активувати його, можна створити хвилю енергії, яка очистить весь Сад. Але ціна за це була невідома.
Темний Творець помітив її рух.
— Думаєш, я дозволю тобі? — він простягнув руку, і чорні нитки часу схопили її за руки.
— Емірен! — крикнула вона, борючись із тиском.
Емірен побачив це і, зібравши всю свою волю, завдав нищівного удару. Світло від його меча розітнуло темряву, і на мить Творець втратив контроль над нитками. Аліана звільнилася і встигла доторкнутися до Серця.
Світ навколо змінився. Золоті й чорні хвилі часу змішалися, утворюючи ураган енергії. Аліана зрозуміла, що активація Серця потребує жертви — не просто сили, а частини самого життя.
— Це єдиний спосіб, — прошепотіла вона.
— Ні! — крикнув Емірен, розуміючи її намір. — Ми знайдемо інший шлях!
Але було пізно. Аліана, поглянувши на нього з теплою посмішкою, прошепотіла:
— Ти завжди вірив у мене. Тепер настав мій час повірити в тебе.
Вона влила свою життєву силу в Серце Часу. Біле світло стало осліплюючим, заповнивши кожен куточок вежі. Темний Творець закричав, коли його форма почала руйнуватись під тиском чистої енергії часу.
Емірен упав на коліна, дивлячись, як світло поступово згасає, а разом із ним зникає й Аліана. Вежа повернулась до тиші, а Серце Часу тепер сяяло спокійним золотим світлом.
Емірен піднявся, тримаючи її медальйон у руці.
— Я не дозволю твоїй жертві бути марною, — прошепотів він, погляд його був спрямований на Серце, що пульсувало в темряві, випромінюючи силу та біль, який ніколи не можна було забути. — Битва ще не закінчена. Вся наша боротьба не просто за нас, а за все, що колись було, є і ще може бути. І кожна частина цієї історії повинна мати свій сенс, кожен вибір — свою вагу.
Його голос звучав з глибини душі, ніби той самий пульс, що передавався через Серце, тепер відбивався в його словах. Це не було просто обіцянкою, це була клятва. Клятва, що його жертва, що їхня жертва, не стане марною, не зникне в морі забуття. Це був виклик самому часу, виклик, який залишиться у ньому назавжди, незалежно від того, що чекає попереду.
Він не міг дозволити собі забути, як далеко вони зайшли, як багато всього було втрачено і знайдено, як багато істин розкрилися перед ними. Вежа, у яку він дивився, не була просто місцем, а точкою перетину часу та вибору. І саме з цього моменту вони мали вирішити, яким буде подальший шлях. Яким буде їхнє майбутнє.
Серце, хоч і втратило свою попередню силу, залишалося важливим, бо саме воно стало тим, що дало їм надію — і зараз, дивлячись на нього, Емірен розумів, що ця надія не була простим бажанням повернути все назад. Це була надія на нове розуміння, на нове бачення, на можливість зробити правильний вибір, коли весь світ був готовий розсипатися на мільйони часток.
Він відчував, як це нове усвідомлення охоплює його. Невідомість попереду стала зовсім іншою, ніж раніше. Тепер кожен їхній крок мав ще більшу вагу. І що важливіше, тепер це не лише їхній шлях, а й шлях всіх, хто коли-небудь пережив той самий момент вибору, хто зіткнувся з тією ж самою темною таємницею, що приховує час. І якщо вони не зможуть впоратися, якщо не зможуть зробити правильний вибір, то всі колишні зусилля будуть змарновані.
І з кожним кроком, що наближав його до виходу з вежі, йому ставало все ясніше: це була не просто боротьба за Вічність, це була боротьба за саму суть існування. За те, як час буде сприйматися, як буде впливати на кожну можливість, на кожну свідомість, яка коли-небудь спробує змінити те, що вже відбулося. Вони мали стати тими, хто буде не лише спостерігати, а й творити нову реальність. І щоб це зробити, вони повинні були вирушити в найтемніші кути Вічності, де кожен вибір ставить їх на межу між порятунком і знищенням.
З кожним своїм рухом він відчував, як сила їхнього вибору стискає його серце. Він вже не міг стояти осторонь. Його місія, їхня місія, досягала кульмінації, і він був готовий прийняти будь-які наслідки. Але він не міг дозволити жертві, зробленій з такою гіркотою і стражданням, бути марною. Вона мала мати сенс. Їхнє майбутнє не могло бути визначене лише невідомістю — вони були готові до того, щоб самі формувати цей шлях.
Його кроки швидко вели його до дверей вежі, і він відчував, як кожен із них відлунює у тумані часу. Вся його свідомість була зосереджена на тому, що має статися далі. Але в серці не було сумнівів. Вони не здадуться. Вони не можуть дозволити, щоб усе те, що було втрачено, стало безповоротно марним. Що б не чекало попереду, вони мали йти далі, долати все нові і нові бар’єри, поки не знайдуть відповідь.
Коли він покинув вежу, погляд його зупинився на горизонті, що тягнувся в нескінченність. Він знав, що ця подорож ще не закінчена. Що вперед чекають ще більші випробування, ще темніші шляхи, але і більше можливостей. І поки це залишалося в його серці, він був готовий прийняти будь-яку ціну, щоб захистити не тільки свою долю, але й долю Вічності.