Світло розсіялося, і Луміс та Ейлі опинилися у просторі, який важко було описати. Це не було ані місцем, ані часом — лише нескінченна пустота, яка тремтіла можливостями. Повітря, якщо його можна так назвати, було наповнене тихим шепотом, ніби самі атоми нашіптували майбутнє.
— Де ми? — запитав Луміс, вдивляючись у безкрайню білизну.
Ейлі стиснула його руку.
— Я думаю, це місце, де все починається.
Раптом перед ними з’явилися постаті, створені з прозорого світла. Вони нагадували людей, але були ефемерними, мов відображення у воді. Одна з постатей підійшла ближче, тримаючи в руках сферу, яка сяяла м’яким золотистим світлом.
— Ви зруйнували старий порядок, — сказала постать голосом, що був водночас тихим і потужним. — І тепер маєте створити новий.
— Як? — запитав Луміс, дивлячись на сферу.
— Ви — перші. Ваші рішення визначать форму нового світу. Але пам’ятайте: будь-який світ, який ви створите, стане відображенням ваших сердець.
Ейлі нахилилася ближче до сфери.
— Ми можемо створити щось справді нове? Чи це буде ще одна ілюзія?
Постать мовчала, лише тримала сферу перед ними.
— Ілюзія чи реальність — це вибір творця, — нарешті відповіла вона.
Луміс відчув, як у ньому борються сумніви й надія. Його рука тремтіла, коли він торкнувся сфери. У ту ж мить перед його очима промайнули образи: поля, ліси, гори, міста, люди, що сміються і плачуть. Він побачив нескінченну кількість можливостей, але кожна з них тягнула за собою наслідки.
— Я боюся, що зроблю помилку, — прошепотів він, відводячи руку.
Ейлі підійшла до нього, поклавши руку на його плече.
— Ми не одні. Ми можемо створити цей світ разом.
Вона торкнулася сфери, і перед ними почали формуватися перші обриси нового світу. Земля під їхніми ногами стала твердішою, небо над головою заграло кольорами, які змінювалися й переливалися, ніби народжувалися вперше.
— Що ти хочеш побачити в цьому світі? — запитала Ейлі.
Луміс замислився.
— Свободу. Але справжню, без тіней і страху.
Ейлі кивнула.
— Тоді ми створимо світ, де час більше не буде в’язницею.
З кожним їхнім словом новий світ починав набувати форми. Гори виростали, річки починали текти, дерева простягали свої гілки до неба. Але всередині Луміса залишалося відчуття тривоги.
— А що, якщо ми помилимося? — запитав він, коли перед ними з’явилися перші обриси міста.
— Ми обов’язково помилимося, — відповіла Ейлі, дивлячись на горизонт. — Але це буде наш вибір, і ми завжди зможемо почати спочатку.
Світ навколо них оживав. Вітер торкався їхніх облич, десь у далині співали птахи, а на небі з’явилося сонце, яке сяяло теплим і ніжним світлом.
— Це лише початок, — сказала Ейлі, відвертаючись від горизонту до Луміса. — Але тепер усе залежить від нас.
Луміс кивнув.
— І від тих, хто прийде після нас.
Світло сфери згасло, зливаючись із новою реальністю, яку вони створили. Тепер вони стояли у світі, який ще не мав законів, але вже мав потенціал для справжньої свободи.