Меланія стояла перед відкритим небом, її серце все ще відлунювало від того, що сталося в обеліску. Здавалося, сама реальність змінилася, коли темні сили почали відступати і відкривали нові горизонти. Але те, що вона відчула в собі — глибину змін, що відбулися в її душі, — мало бути тільки початком. За кожним її кроком тепер слідувала невидима тінь, ніби щось старе і сильне чекало на її рішучість.
Вітри вивітрювали останні сліди ночі, і перед нею розкинулося зелене поле, за яким тяглися гори, але не було жодної впевненості в тому, що це місце було безпечним. Навпаки, з кожним подихом вона відчувала, що наближається до чогось страшного.
Меланія не помічала, як далеко вона просунулася, й рухалася вперед, однак її думки крутилися навколо того, що їй тільки що сказали: “Ти змогла пройти останнє випробування, але тепер тобі належить зустріти свої страхи обличчям до обличчя”. Ці слова не давали їй спокою. Вона знала, що з того моменту, як вона вступила на цей шлях, її життя стало частиною чогось набагато більшого.
Несподівано, перед нею з’явилася темна хмара, що заповнила весь горизонт. Здавалося, весь світ затих, коли хмара почала набирати обертів. Шум вітру стих, і на мить здавалося, що весь світ завмер, затаївши подих.
Меланія підняла меч, і його світло вибивалося з темряви, але це було недостатньо, щоб відганяти щось, що з’являлося перед нею. Хмара почала згустлюватися, перетворюючись на велику фігуру, що оберталася навколо себе, немов згусток живого вогню.
“Ти прийшла, щоб знищити нас, чи щоб стати частиною нас?” — роздався голос із середини цієї хмари, що звучав одночасно глибоко і безжально. Це був голос чогось дуже старого, чогось, що віддавна чекало на свою годину.
“Я прийшла, щоб зупинити твої темні плани!” — відповіла Меланія, хоча її голос тремтів. Їй було важко зібратися, але в її серці горіло полум’я рішучості.
“Ти не знаєш, з чим маєш справу, дівчино,” — насмішкувато відгукнувся голос. “Ми — тіні, що колись панували цими землями. Ми — суть цього світу. І ти, хто прагне вбити нас, вже вплелася в наші нитки.”
Раптом із хмари виринула темна фігура, висока та невимовно потужна. Це була істота, чиї очі горіли червоним, а її тіло було покрите сплетенням темних ліній, що світлися, неначе огонь всередині каменю. Вона була не просто істотою, а ще й символом сили, що існувала поза законами часу.
“Якщо ти хочеш знищити мене, тобі доведеться стати одним із нас,” — промовила істота, розкидаючи руки, які ніби перетворювали простір у чорну безодню.
Меланія підняла меч, відчуваючи, як його лезо почало пульсувати від магічної енергії. Вона знала, що це не просто битва за владу. Це була битва за її душу, її суть. Кожен її рух мав тепер своє значення, кожне рішення змінювало майбутнє.
“Я не буду твоїм рабом!” — вигукнула вона, намагаючись відновити свою рішучість.
Тіло істоти почало розпадатися на темні кристали, що, мов зірки, розсипалися по всьому небі, викликаючи бурю і вибухи магії навколо. Здавалося, що світ навколо Меланії почав стискатися, як у пучок світла.
Але вона не відступила. В її серці загорілося нове вогнище — вогонь, що був сильніший за будь-яку темряву. Із цього вогню з’явилася її справжня сила, сила волі та рішучості.
“Я обираю світло!” — вигукнула вона, і меч, пронизаний магією, вибухнув світлом, що наповнило кожен куточок темряви.
Істота завила від болю, коли її тіні почали розпадатися. Вона спробувала покрити Меланію чорним дощем, але світло від її меча розривало його, не даючи потонути у безодні.
Меланія ступила вперед, готова завершити цей бій. Час настав.