Ранковий світанок Відродженого Міста
Міські вулиці ще тремтіли від змін, які тільки-но завершилися. Каміння, що формувало будівлі, мерехтіло, ніби досі вирішувало, чи залишитися частиною цього світу. Вікна будинків відображали не тільки реальність, а й відлуння минулого, що поступово зливалося з теперішнім.
На площі зібралися ті, хто повернувся з небуття. Вони мовчки вдивлялися в нове місто, намагаючись знайти у ньому риси старого, знайомого дому. Але воно вже було іншим.
Емірен відчував, як простір навколо став більш стабільним, ніби сам світ повільно робив перший подих після довгого сну. Проте разом із стабільністю він відчував і щось інше—пульсацію, новий ритм, що зароджувався в глибині цієї відродженої реальності.
— Чи відчуваєте ви це? — запитав він, звертаючись до своїх супутників.
Фламенн кивнув, торкаючись стіни найближчого будинку.
— Воно живе, — сказав він. — Час більше не застиг. Він рухається, але не так, як раніше.
Водяний нахилився над рікою, що текла через центр міста, і провів пальцями по її поверхні.
— Течія теж змінилася. Колись вона лише відображала спогади, а тепер… тепер вона творить нові.
Невидима Грань
Проте щось у цьому русі було неправильним.
Порожній вдивлявся в обрій, де за містом починалася рівнина, що завжди була межею між світами. Вона мала залишатися незмінною, слугувати кордоном між тим, що було, і тим, що мало настати. Але тепер ця межа стала примарною, ніби світ за нею починав розпадатися.
— Подивіться на горизонт, — сказав він.
Емірен підняв голову і одразу відчув холодок по спині.
Рівнина не просто змінювалася. Вона розчинялася.
— Це неможливо, — промовив Фламенн. — Ми створили стабільність, ми закріпили час…
— Але який саме час? — спитала Тінь, яка стояла трохи осторонь. — Ви відродили місто, але чи знаєте, у якому моменті воно тепер існує?
Тиша.
Емірен повільно обернувся до неї.
— Що ти маєш на увазі?
Тінь простягла руку вперед, і між її пальцями виникли ледь помітні нитки світла й темряви.
— Час, який ви відновили, не належить цьому світу. Він є новим, ще нерозпізнаним. Він не має коріння, не має обмежень.
— Ми створили нову часову реальність, — прошепотів Фламенн. — Але вона ще не вирішила, якою хоче бути.
Зародження Нескінченності
Світло й тінь почали сплітатися на очах у всіх. З кожним новим ударом невидимого серця міста виникали нові вулиці, змінювалися кордони. Минуле ще боролося за своє місце, але майбутнє вже простягало свої пальці в невідомість.
— Це не просто місто, — сказав Водяний. — Це точка перетину можливостей.
— Якщо ми не закріпимо його в конкретному часі, — додав Порожній, — воно може стати… нескінченним.
Емірен зрозумів, що саме відчував з самого початку.
Це місто не просто відродилося. Воно стало місцем, де зливаються всі варіанти подій, усі ймовірності. Воно могло існувати у всіх часах одночасно—або ж зникнути в небутті, якщо не знайде своєї остаточної форми.
— Ми повинні обрати момент закріплення, — сказав він.
Фламенн підняв голову.
— Але хто має зробити цей вибір?
Рада Тих, Хто Пам’ятає
На площі почулися голоси. Люди, які повернулися, відчували зміни так само гостро, як і вони. Вони не розуміли, чому вулиці змінюються, чому одні будівлі зникають, а інші з’являються.
— Ми маємо право вирішити, що буде далі! — вигукнув чоловік у довгому чорному плащі.
— Але чи можемо ми просто повернути те, що було? — заперечила жінка в сріблястому вбранні. — Це місто вже не наше минуле!
Розпочалася суперечка.
Одні хотіли закріпити місто у тому часі, де воно існувало раніше. Інші прагнули залишити його відкритим для змін, дозволити йому еволюціонувати.
— Якщо ми зробимо неправильний вибір, ми втратимо його назавжди! — закликав хтось.
Емірен поглянув на своїх друзів.
— Нам не належить цей вибір, — сказав він. — Ми створили можливість, але вони мають вирішити, яким буде їхній світ.
Фламенн кивнув.
— Це перший справжній момент, коли місто саме вирішує свою долю.
Порожній зробив крок уперед і підняв руку.
— Нехай кожен зробить вибір. Нехай ми визначимо єдину реальність.
Вибір Долі
Тиша.
Потім кожен, хто стояв на площі, по черзі виходив уперед.
Вони торкалися серця міста—кристалу, що завис у центрі площі, наповненого світлом і темрявою одночасно. І кожен залишав у ньому частину свого вибору.
Емірен бачив, як місто почало змінюватися. Його контури ставали чіткішими, межі визначалися.
Рівнина більше не розчинялася.
Вона знову стала частиною світу.
І разом із нею визначилося майбутнє цього місця.
— Це… закріпилося, — прошепотів Фламенн.
Емірен відчув, як щось у ньому теж змінилося.
Місто більше не було тільки минулим або майбутнім.
Воно стало новою реальністю.
І його пульс битиме вічно.